Розділ 56

20 липня 1643 рік

Альберт

У світлі кривавої повні усе виглядало інакше. Ніби хтось накинув на місто червоний серпанок. Ще годину тому Альберт дивився на небо та намагався втамувати тривожні думки. А вже зараз нічні кошмари втілювалися у реальність. 

Невідомо звідки біля головної брами палацу взявся натовп. Вони щось кричали, кидаючи каміння та погрожуючи запаленими факелами.

— Ваша Величність. Вам треба покинути палац на деякий час. — підскочила до нього русява жінка. 

Альберт повів плечем, намагаючись відігнати ману. Він сидів на дивані у своїй спальні, та розхитувався взад-вперед.

— Ви мене не чуєте? Альберте, ходімо!

Чоловік здригнувся, нарешті сфокусувавши на ній зір.

— Сіяно? Я не розумію, що сталося. — прошепотів він, дивлячись на неї розгублено, ніби дитина, яка загубилася у натовпі.

— На палац напали. Натовп хоче вашої смерті. — відповіла Сіяна, знов потягнувши його за рукав сорочки.

— Смерті? — для чогось перепитав він. — Але чому?

— Їх очолює ваш менший брат. Він якось зміг впевнити людей у, тому що… — вона замовкла, прикусивши губу. — Я мала це сказати ще тиждень тому. Андрією та Лакретією вже давно ширилися розмови, що Гордій міг бути кращим правителем ніж ви. Ми уважно слідкували за ним, але якось пропустили це. 

Чоловік тихо схлипнув, опустивши руку. Собача голова уткнулася в долоню. 

— Усе, як казав віщун. — погляд Альберта засклянів, пальці повільно гладили м’яке хутро.

— Який віщун? Ви про що? Альберте?! 

— Двадцять років тому віщун сказав моїм батькам, що менший принц вогнем та мечем забере собі трон. Мій батько повірив відразу… Це була його вада, він занадто довіряв словам. Мати довго не хотіла у це вірити, але потім втрутився я. Кричав, щоб його забрали з палацу, що він чудовисько. Насправді, чудовиськами були ми.

— Альберте, вам тоді було п’ять років. Ви не можете цього пам’ятати. — полишивши спробу його підняти, Сіяна сіла поряд.

— Я пам’ятаю. — очі все ще залишалися скляними, ніби він був не тут. — Потім Гордій несподівано зник. Тоді також Селена була у кривавій повні. А вже через декілька днів він повернувся. Його приніс якийсь чоловік. Мої батьки почали удавати, що дитину у них вкрали. Той їм повірив та пішов. А вони після ще кілька разів намагалися позбутися Гордія. Але все марно. На нього нічого не діяло. А я… — чоловік підняв блискучі від сліз очі. — Я мав щось зробити. Мав заступитися за брата. Це я винний у всьому. 

Перед тим як він знов поринув у спогади, жінка ще раз спробувала потягнути його за руку.

— Ал. Подивись на мене. — забувши за правила, вона торкнулася долонями його обличчя, змусивши повернути голову. — Ти не винуватий. Уся провина лежить на твоїх батьках. Ти хороша людина, хороший імператор.

— Я… — чоловік затнувся.

— Мовчи! Ти за ці роки зробив багато хорошого. Люди тебе люблять. З моменту, як ти зійшов на трон не було ні дня, коли ти не думав про них. Жертвував вільним часом заради вирішення їхніх проблем. Тому, будь ласка… Зараз ми виведемо тебе з палацу. Обіцяю, скоро ти сюди повернешся.

Ковтнувши клубок, що став у горлі, Альберт кивнув. Жінка полегшено видихнула. Піднявшись на ноги, вона подала йому чорний плащ. 

— Ліон. Оберігати господаря. — наказала собаці. Той коротко гавкнув, настороживши вуха. — Ходімо, хлопці.

Потаємний хід, що вів за межі палацу, знаходився біля кухні. Щоб дістатися до нього, треба було перетнути двір і пройти по вузькому кам’яному коридору.

Накинувши плащ, Альберт перевірив меч у піхвах і вийшов із покоїв слідом за охоронцями. Вони швидко спустилися на перший поверх. Тут уже було чути сутичку: кам’яні стіни відлунювали крики та брязкіт зброї. Альберт прислухався. Здавалося ворог зовсім поруч, і це його дивувало. Ліон біг трохи попереду господаря, насторожено прислухаючись до найменшого шурхоту.

Коли вони вискочили у двір, червоне світло кривавої повні вдарило їм в очі. Альберт закляк на верхній сходинці, дивлячись на розлючений натовп, що заповнив увесь простір.

— Як це? — прошепотів він, не вірячи власним очам. Кошмари стали реальністю.

Варта разом із магами Мідної орхідеї вже билася з заколотниками. Спалахи заклять розтинали повітря, врізаючись у кам'яні стіни палацу. 

По тому, як вони кидалися в атаку, стало зрозуміло: їх готували заздалегідь. 

По сходах до них злетів чоловік у чорному плащі з емблемою Орхідеї.

— Назад! Серед нас зрадники! — закричав він, ледве переводячи подих. — Ворота відкрили кілька хвилин тому. Через двір ви не пройдете!

Сіяна глухо вилаялася, схопила Альберта за рукав і різко потягнула назад. Імператор нарешті отямився й побіг за нею. Хтозна скільки магів Орхідеї перейшло на бік Гордія.

Вони знову мчали палацовими коридорами, на якийсь час звуки бою стали майже нечутними.

Раптом із темряви бічного проходу вискочив чоловік з такою ж емблемою на плащі. У його очах спалахнула безумна радість, коли він побачив Альберта. Піднявши паличку, викрикнув заклинання.

— Томасе! — вигукнула Сіяна, відбиваючи те, що летіло в груди імператора. — Чому?

— Бо чаша терезів схилилася на інший бік! — розсміявся зрадник. — Я хочу бути серед переможців!

— Ти поплатишся за це! — кинув один з охоронців. — Нас четверо, а ти один!

Ліон загарчав. Троє чоловіків та Сіяна миттєво оточили імператора закриваючи його собою. З бічного коридору, звідки прийшов Томас, з’явилися ще маги. 

Сіяна відразу впізнала їх, ще кілька годин тому вони були братами та сестрами по ордену. По тому, як швидко ті прийшли на допомогу Томасу не виникло сумніву на чиєму ті боці. 

Повітря гуло від спалахів заклять. Зрадники діяли більш брудно, використовуючи смертельні заклинання.

Маг зі світлим коротким волоссям скористався моментом та вигукнув: