Розділ 55

Травень 1643 року

Гордій

Перо шкрябало по шорсткій сторінці зошита. Не знаю скільки я просидів у своєму кабінеті записуючи все, що приходило у голову. Це допомагало впорядкувати думки. 

Темний дух знов почав шепотіти про загрозу, яка мала прийти з півночі. Тепер він точно відчував, що та невідома сила з’явиться саме в Роені. Я пообіцяв йому слідкувати за ситуацією, сподіваючись на його допомогу тут. Темного духа неможливо до чогось примусити, він усе робив з власної волі. Але на щастя ми з ним були у дечому схожі, тому майже завжди знаходили спільну мову.

Наша гра добігала кульмінації. 

Серед людей знов пішов слух, що повернувся Злам. Ті, що володіли магією несподівано ставали агресивними, повертаючи силу проти своїх сусідів, родичів та друзів. Було цікаво спостерігати, як страх все більше паралізовує не магічне населення. 

Кілька років тому мені довелося згорнути усі плани, аж занадто близько до правди підібрався Емріс. На щастя його вдалося швидко позбутися. За ці роки він не давав про себе знати, та більше не намагався заважати мені. Це було дивно, але добре. Якщо він так просто здався це повністю підтверджувало породу магів — кожен з них думав тільки про себе. 

На цей раз я вирішив не вдавати хворобу. Інфіковані Темним духом втрачали розум за кілька годин не встигаючи проявити хоч якісь симптоми.

Моє заслання у ролі намісника на заході Андрії мало свої плюси. Тут було набагато краще ніж у Роксан чи Ондрії. З роксанцями взагалі краще не мати справи. Й не через те, що вони занадто свободолюбні — це якраз можна придушити. Мене дратувала їхня магія. Це була одна з найсильніших областей імперії. Роксанці єдині не боялися темного лісу на півдні імперії. Вони якось знайшли спільну мову з тамтешніми істотами та використовували їхню силу на свою користь. Чужинець із їхнього лісу не вийде живим.

Я міг залишити їх на потім й зайнятися іншими справами, але це було б помилкою. Дивлячись лише на окремі пазли, легко втратити з поля зору всю картину. 

Вмочивши перо в каламар я зробив ще одну помітку у щоденнику. По небу за вікном пропливали пухнасті хмаринки. Дощу поки не передбачалося. Відвернувши голову від споглядання них, перевірив чи висохли чорнила та закрив товстий зошит. 

Треба навідатися у місто, перевірити, як там ідуть справи. На тижні сталися два неприємні інциденти, що потребували мого розгляду. У першому група магів увірвалася до будинку дрібного князя, намагаючись його пограбувати. На щастя, вчасно прибула міська варта. При затриманні маги верещали, що іншородці не повинні мати ні титулів, ні багатств, їхнє місце — біля свиней. 

За кілька днів до цього в них уже був конфлікт із тим князем. Якби я тоді не втрутився, та не інфікував, усе б лишилося на рівні образ. А тепер це вже тягнуло на злочин.

А ось другий випадок навпаки змусив мене встати на бік магічного населення. Це була дівчинка, яка випадково підпалила вітальню не впоравшись зі своєю магією. Тут мені довелося провести бесіду з її батьками та пообіцяти публічно, що посприяю, щоб їй знайшли місце у магічній школі. Бо, якщо магію не контролювати, воно поглине імперію, як поглинула маленьку вітальню.

* * *

Усі ці роки я був ідеальним намісником, хоча спочатку до мене ставилися з підозрою. Навіть тут, далеко від столиці знали, що я не бажана дитина в родині імператора і мене сюди відправили у заслання.

Подумавши про це я скрипнув зубами. Попри те, що неодноразово цим користувався, боляче розуміти, що власні батько та мати викинули на мороз, лиш тому, що народився інакшим.

Вже тут я удавав, що вивчав природу Зламу. І коли мене питали для чого я це роблю, жодного разу не сказав, що співчуваю їм. Я лиш хочу, щоб такі, як я почували себе у безпеці. Здогадами майже не ділився, але усе детально записувати у щоденник. Я відкрив, що хвороба вражає тільки тих, хто називає себе білими магами. 

У один з вечорів щоденник зник, повернувшись через декілька годин. А вже до обіду наступного дня у місті почали шепотітися, що треба ввести перевірку на колір магії, і що скоріш за все ті брешуть видаючи себе за білих. 

Коли народ прийняв це, я пустив ще одну чутку, що можливо ніякого Зламу не існує. Що це вигадка магічних орденів, щоб виправдати свої злочини. 

Тільки тоді я дозволив, щоб мене побачили у гніві. Той хто перед цим вкрав щоденник був покараний, а я закрився у замку, дозволяючи людям аналізувати це. І вони правильно усе зрозуміли — ця інформація не мала дійти до їхніх вух. Від мене почали вимагати, щоб я розказав про свої дослідження та не приховував злочини.

Саме тоді сталася несподівана спроба мого вбивства. Якби у мене не було імунітету до смерті на цьому б моє недовге життя закінчилося. Як не дивно, але й це потім зіграло на мою руку.

Я продовжував мовчати, не висуваючи відкритих підозр ордену та повторюючи, що вірний підданий імператора. За мене говорили інші, знаходячи підтвердження своїм страхам. Виявляється Філіп Мідний прогнав Емріса, бо дізнався, що той шпигував для Роену, і навіть не намагався знайти ліки проти Зламу. Бо хвороба не справжня.

Пізніше знов піднялися розмови про те, що імператорське подружжя мене кинуло вмирати на морозі. Я тоді стояв посеред натовпу на міській площі, стискаючи кулаки та нервово кусаючи губи. Здавалося, що мене раз у раз пронизують гострі стріли. Тоді я не грав, мені було дійсно боляче.

Вони проковтнули це, поступово демонізуючи мою сім’ю. Бо тепер для них я був не дивний принц у чорному, а людиною з несправедливою долею, яка попри це здатна допомагати іншим. На моєму фоні Альберт виглядав байдужим. Олії у вогонь підливало те скільки грошей зі скарбниці йшло на розваги імператора. 

І ось нарешті через майже пів року люди почали просити мене захистити їх. Чим довше я вагався, тим сильніше вони благали. Вони почали бачити в мені того єдиного, який може врятувати країну.