Розділ 54

«Влада може зламати навіть того, 

хто готувався до неї все своє життя. 

Та кращим правителем стає не той,  

хто жадає трону, а той, хто

прийняв його як обов’язок».

Жовтень 1642 року

Альберт

Альберт сидів на широкому підвіконні у своїх покоях і, опустивши руку, гладив великого бурого пса. Від коронації минуло три роки. За цей час у його особистому житті майже нічого не змінилося, хоча він намагався дослухатися до радників. Позавчора відбувся черговий бал, на якому він міг обрати собі дружину. Жодна з дівчат, яких привели батьки, не сподобалася. Одні були занадто правильними та покірними, в інших ледь не на лобі було написано: «Хочу стати імператрицею».

Він навіть у мріях не допускав, що зможе одружитися з кохання, тому  коли все ж доведеться обирати, краще взяти розумну — таку, яка цікавиться не лише модою та любовними романами. Можливо, справді варто скласти список книг, які майбутня наречена мала б прочитати.

Думки про шлюб, як не дивно, трохи розвантажували мозок. Останні кілька тижнів були виснажливими. На західному кордоні сталися невеликі сутички, що ледь не переросли у великий бунт. Під час лісової пожежі згоріло поле пшениці, а до того комахи поїли кукурудзу та картоплю. Новини про Гордія теж викликали занепокоєння: молодший брат поводився надто тихо останнім часом. Ще з дитинства така поведінка означала, що він замислив щось лихе. Люди Альберта пильно стежили за ним і доносили про все підозріле.

Імператор заплющив очі та притулив скроню до прохолодного скла. На цьому фоні відсутність спадкоємця здавалася дрібницею. Думки знову повернулися до дівчат, які відвідували бал, і він майже вирішив, що завтра, після справ, перегляне їхні анкети. 

Було пізно. Палац вже давно огорнула ніч.

— Ходімо, Леоне. Завтра на нас чекає важкий день. Треба виспатися. — прошепотів він, піднявшись з підвіконня.

Альберт ліг на ліжко, але сон не поспішав приходити. Думки снували між питаннями про майбутній шлюб, новинами з кордонів та поведінкою Гордія. Та зрештою втома взяла гору.

Майже під ранок йому наснився дивний сон. Відчувши чиюсь присутність, чоловік рвучко сів на ліжку. На бильці сидів золотий птах та пильно дивився на нього. Його пір’я було наче із золота та сяяло, розганяючи морок спальні. 

Альберт, простягнув до нього руку, але птах голосно закричав, загрозливо клацнувши дзьобом.

 Чоловік прокинувся, широко відкривши очі. У кімнаті було темно, лиш невелика смужка рожевого світла розрізала небо. Вставши, Альберт обійшов спальню, але й сліду золотого птаха не було. Зітхнувши, він опустився на край ліжка. Велика вівчарка підійшла до нього, поклавши голову на коліна. Чоловік погладив Ліона по темному хутру.

Напевно це сталося через втому. Потерши великим та вказівним пальцем повіки, чоловік кинув погляд на годинник на камінній полиці. У нього було ще три години до того, як прийде секретар зі стосом нових паперів на підпис, а пізніше у нього була призначена зустріч з мером міста Канта, що є центром північно-східної області Летія. 

* * *

День пролетів, як одна мить. Златан вже торкався верхівок дерев, розливаючи помаранчеве світло по саду. Альберт стояв на доріжці та заливисто сміявся коли пес намагався стрибнути та лизнути йому обличчя.

— Годі. Годі, Леоне. — чоловік трохи нахилився, чухаючи загривок пса. — Ти мене так звалиш!

Але той тільки радісно виляв хвостом. Не скажеш, що телятко вже доросле та під тридцять кілограмів. У душі він залишився тим пустотливим цуценям, яким був чотири роки тому. 

— Досить, Ліоне. — крикнув, впіймавши передні лапи собаки та широко розставивши ноги, щоб зберегти рівновагу.

Раптом Альберт відчув легкий рух у тіні яблунь. Чоловік зробив знак рукою, і пес миттю заспокоївся, ставши на всі лапи біля його ноги. З-за дерев вийшла жінка з довгим темно-русявим волоссям заплетеним у тугу косу. На плечах несподіваної гості лежав чорний дорожній плащ.

— Добрий вечір, Сіяно. — полегшено видихнув Альберт. Пес ліг біля його ніг не відчуваючи більше небезпеки.

— Не дуже добрий, Ваша Величносте. — мовила вона, простягнувши сувій. 

Посмішка на губах Альберта трохи потьмяніла. Зламавши сургуч він розгорнув пергамент та пробіг поглядом по тексту.

— І довго це триває?

— Гордій на тому тижні бачився два рази з князем Зорянським. Це той, у кого син кілька років тому помер від Зламу. Більшу частину їхньої розмови не вдалося підслухати, але на початку ваш брат казав, що хоче зробити пожертву у фонд лікарні, яку побудував князь. Я перевірила, він дійсно перевів чималу суму.

— Не схоже на Гордія. — буркнув чоловік, підтиснувши губи.

— Можливо принц взявся за голову. Місцеві незле про нього відзиваються.

— Я радше повірю, що велетні воскресли, ніж у те, що Гордій робить добру справу. — Альберт знов ковзнув очима по тексту. — Але, здається він дійсно взявся допомагати тій лікарні.

— Вони практикують не магічну медицину. Пояснюють це тим, що магія доступна не всім, а навчити тримати скальпель та шприц можна кожного у кого руки ростуть з правильного місця.

— Тепер не дуже здивований. Нарешті він звернув свою увагу на таких, як він. Треба й самому пожертвувати тій лікарні. Дружина князя Зорянського була колись фрейліною моєї матері. Його самого я погано пам’ятаю, мені тоді було, здається, років дванадцять.

— П’ятнадцять, Ваша Величносте. — виправила Сіяна, губи торкнула легка усмішка.

— Як швидко летить час. — настрій чоловіка помітно покращився. — Окрім цього є ще відомості? Що в ордені?

— Мідна орхідея процвітає. Прийняли нещодавно кілька випускників з академії. Гарні бойові маги. Через місяць плануємо представити їх вам.