Частина 3. Темна ніч і ще темніший день. Розділ 52

Весна 1639 рік

Гордій

Рудоволоса жінка стояла посеред кімнати, кидаючи напружені погляди на двері, коли думала, що я не бачу. Її спина, як завше рівна, обличчя незворушне, як і личить аристократці. Але попри це в очах плескотів тваринний страх. Я міг би радіти, що вона мене настільки боїться, але відчуваю лише роздратування. Через неї мені довелося змінювати плани.

— Не можу передати словами, як я розчарований у тобі, Катрін. Ти мене зрадила двічі.

Вона починає щось белькотіти,  але мені вистачило підняти долоню, щоб слова застрягли у неї в горлі.

— Ти не тільки втратила Реліквію, а й спробувала від мене втекти. Невже думала, що я тебе не знайду?

— Ваша високість, я…

Я ліниво відкинувся на спинку стільця, торкнувшись медальйона на шиї. Мені подобалася його вага й те, яким всесильним я відчував себе з ним. Цікаво, що вона відчує, коли він буде на її шиї? Завжди було цікаво, як Темний дух впливатиме на інших.

— Він мені все розказав. Ти кинула його вмирати у тому затопленому будинку.

Жінка сіпається вперед, намагаючись довести невинність. Звісно, даремно. Вона забула, що я ненавиджу коли виправдовуються.

— Я не встигла прикликати його назад.

Я підняв на неї чорні очі та сумно зітхнув. Катрін помітно зблідла.

— Ти не мала його закривати. — промовив спокійно. — Я тебе про це попереджав. Не знімати та не закривати.

Вона намагається знайти виправдання, говорить, що він випивав її життєві сили, та небезпеку Темної сутності.

— Ви не розумієте з чим зв'язатися. Це справжній монстр! Можливо й хвороба його рук справа. Мені слід було відразу розказати все Альберту. Заради вашої ж безпеки.

«О, як цікаво… Вона думає, що я беззахисний».

Я підняв брову, не зводячи з неї пильного погляду, а потім повільно встав зі столу.

— Мій любий брат дуже зрадів би, почувши, що його коханка працювала увесь цей час на мене.

Вона відкрила рот, але відразу його закрила, здається зрозумівши, що сказала зайве.

— Я лиш хотіла вас застерегти. Ця хвороба… — шумно ковтнула вона повітря, зробивши крок назад, щоб трохи збільшити відстань між нами. — Вона мене лякає. Хоч ви не маєте чарів, але… — очі жінки несподівано розширилися, в них спалахнуло розуміння.

— Продовжуй. — кутики губ поповзли угору. Невже тільки зараз до цієї дурної магічки дійшло.

— Але… — затнулася. — Ви ж не…

Я важко зітхнув. Вона мене все ще дратувала. 

— Невже ти думала, що мене дійсно цікавлять ліки? — хмикнув, прочитавши по очах підтвердження моїх думок. — Книга була потрібна для іншого.

— Для чого? — глипнула вона.

Я закотив очі, стиснувши та розтиснувши кулаки. Роздратовано пирхнувши відійшов знов до столу. Не розумію, як можна одночасно бути хорошою шпигункою та такою дурною жінкою. Випустивши через рот повітря я спробував повернути собі колишню незворушність. 

— Це тобі знати не треба. — майже спокійно відповів, торкнувшись пальцями круглого медальйона на шиї. Роблю ще один вдих, не поспішаючи повертатися до неї.

«Цікаво, яким буде твій наступний крок?»

Катрін знала, що я розкрив її, коли вона намагалася мене отруїти вперше. Після цього ми на диво поладнали. Наше зближення дало їй ще декілька невдалих спроб мого вбивства. Але більшість часу вона впевняла себе, що закохана у мене. Смішно від того, що коїлося у неї в голові увесь цей час. 

У мене було все добре. Я прорахувався тільки один раз, коли вирішив отруїти собаку брата. Я був близько до того, щоб з нікчемного сина перетворитися на потенційну загрозу. Ягоди беладони за моїм наказом у покої Альбі принесла Катрін. На щастя батько тоді сказав, що у нього багато справ і розслідувати хворобу собаки ніхто не буде. А через декілька місяців відіслав Альбі з материка. Боявся, що цінний спадкоємець захворіє.

Я стояв, прислухаючись до звуків за спиною. Там був лише тихий шурхіт. Раптом щось ніби вдарило мені у спину. Медальйон на шиї завібрував, відбиваючи удар. І лиш тоді я повернувся.

— За це я тебе й люблю, Катрін. Собача відданість на очах, але якщо відвести погляд можеш вгризтися в горло. Ти ж знаєш, що на мене не діють чари.

— Я мала спробувати. — стиснула кулаки, не розриваючи зорового контакту.

— Ти монстр, Гордій! Я ні на секунду не повірила, що ти хотів знайти ліки для магів! Бо тобі на них насправді байдуже, як і їм на тебе. Як і батьку та брату.

— Ти хочеш мене цим зачепити? — підняв брову, змірюючи її поглядом. — Бідолашний Гордій, народився без магії, це страшна трагедія для знаменитої родини. — зімітував чийсь голос. — Давайте краще викинемо його у зимовому степу, а потім скажемо, що вкрали. 

Катрін підтиснула губи, обличчя почервоніло від стриманого гніву. Я відчував дежавю. Колись ці слова вже говорив.

— Якщо це дійсно ти причина хвороби, тоді я можу їх зрозуміти. — холодно промовила вона, здається тільки зараз повертаючи свою колишню впевненість.