Розділ 48. Чужі спогади

 Я повільно розгрібала воду руками. Попереду пливло декілька куль світла. Майа справа від мене час від часу нервово озиралася, їй було некомфортно під водою. 

Всередині панувала важка мертва тиша. Ми пливли по довгому коридору. Колись рівні стіни були вкриті темним нальотом. У стелі зяяла темна діра, підлога під нею вкрита уламками каменю. Залізний обруч лежав поруч покручений, вкритий іржею та мілкими мушлями, можливо він колись був частиною великої люстри. 

Питань ставало все більше.  Чи знав Ріава про цю будівлю? Кому вона належала, й чому так сильно відрізнялася від того, що вже бачили на острові? 

Від дерев’яних дверей не залишилося майже нічого.  Повернувши голову, я побачила кімнату. Щось потягнуло мене зазирнути туди. Вода колихнулась, я завмерла, відчуваючи чиюсь присутність, а потім повільно повернула голову до прямокутної діри, що займала всю стіну навпроти. 

Раптом у щось сталося.  Я застигла, дивлячись, як у воді на місці дірки проступають обриси великого вікна. До мене долинув спів птахів та чийсь тихий сміх. Через мить перед вікном з’явилися молоді чоловік та жінка. Сміючись, чоловік впав на пухнастий килим, тягнучи за собою кохану. Сумніву не було. Засміявшись, жінка сіла, обвиваючи руками за шию. На ній була коротка прозора нічна сорочка, підкреслюючи кожен вигин ідеального тіла. Довге темне волосся гарними хвилями лежало на спині.

Я зашарілася. Ведіння зникло, за ним з’явилося інше. Тепер у кімнаті була лише жінка, вона стояла біля ліжка дивлячись на криваво червону сукню, що лежала на білому простирадлі. Здригнувшись, вона рвучко повернула голову у той бік де стояла я. 

Вода колихнулася й все зникло, повертаючи мене в холодну реальність. По шкірі пройшов холод.

«Що це було? Хто ці люди?»

Я повернулася у коридор, поки мене не почали шукати. 

Ми попливли далі, розглядаючи похмурий коридор. Лара несподівано зупинилася перед одвірком за яким знаходилася величезна діра у підлозі. Вода колихнулася, й у ній з’явилося нове ведіння.  Тепер це бачили всі. 

Почувся короткий дзвінок та залізні двері роз'їхалися в боки, відкриваючи велику дзеркальну «скриню». Туди зайшла гарна жінка у червоній сукні та чоловік з дивакуватою зачіскою: щільні тонкі дреди тягнуться від чола до потилиці й зібрані у хвіст, відкриваючи виголені скроні.

— Що це таке? — спитала вголос я. 

Емріс та інші також шоковано дивилися перед собою.

Маг застиг з відкритим ротом. Бульбашка навколо голови давала йому вільно дихати під водою.

— Я не впевнений… — голос тремтів від захвату.  — Вперше таке бачу. Це схоже на пам'ять води. Але коли це все відбувалося будівля ще не була затоплена. Можливо вода стала якимось провідником і ми тепер бачимо чужі спогади…

— Тобто це вже колись було? Я таке вже бачила в іншій кімнаті. 

— Так. — захопливо мовив маг.

Залізні двері з легким стуком закрилися й скляна кабінка поїхала вниз. За цим ведіння зникло. 

— Неймовірно. 

Перед ними знов була глибока чорна діра.

— Імпульс йде звідкись знизу.  Думаю нам треба спуститися. — Лара повела пальцями, й куля світла полетіла в дірку. — Ніколи такого не бачила. Це якась невідома магія! — в очах палав захват.

Отвір у підлозі виявився темною, майже прямокутною шахтою, що тяглася вниз, у глибину споруди. Стіни виявилися з металу вкритого тепер товстим шаром іржі та мушель.

Вони пливли вниз, час від часу помічаючи отвори у стінах, схожі на двері. Вода тут здавалася важчою, давлячи зверху. 

На дні шахти лежала та сама прямокутна «скриня», що з'являлася у ведінні. Металеві ребра були сильно викривлені ніби від сильного удару, поряд підлогу вкривали уламки скла. Якщо їх не підводила уява ця «скриня» колись рухалася вгору та вниз, зупиняючись на поверхах, щоб підібрати людей. 

Їм хотілося зупинитися та роздивитися все, але часу було обмаль. Треба ще повернутися до моменту, як магічна бульбашка лусне.

Вибравшись з шахти ми опинилися не у коридорі, а у велетенській залі з великими прямокутними вікнами. Мабуть, за минулих часів через них проникало багато світла. 

 В глибині знаходилося підвищення зі сходами. Воно дуже нагадувало сцену. Металева зі вставками червоного скла трибуна лежала перевернута на бік. 

Вода завібрувала. Чарівники завмерли, оглядаючись. Імпульс від Реліквії став сильнішим.

Нове ведіння не змусило себе чекати, наповнюючи залу життям. Здавалося у ній були сотні чоловіків та жінок, вони стояли, слухаючи промову поважного чоловіка на сцені. Серед глядачів, я раптом побачила тих двох. Вони тихенько про щось перемовлялися, переплівши пальці.

— Сьогодні великий день. — раптом голос чоловіка на сцені став добре чутним. — Для мене велика честь назвати нових носіїв Первородного Золотого Духа. Останній раз вони перероджувалися п'ять тисяч років тому, вигравши для нас час у Первородного Каноар — істоти, головна ціль якої приректи на смерть все живе, розірвавши вічний цикл. Але ті люди зрадили їх, і Золотий Дух покинув світ. Зараз темрява знов опускається над нами й вони повернулися, щоб виконати своє призначення.  Вони пробачили нам, й ми маємо бути гідними їх. — до чоловіка за трибуною підійшов хтось у золотій накидці та віддав сувій. — Для мене честь повідомити, що Відрада Олександрика, Альбрехт де Орідан — ви нове життя Золотого Духа Гармонії. 

Жінка в червоному та чоловік з дредами злякано перезирнулися, усі погляди повернулися до них. 

Ведіння зникло, залишивши нас знов серед затопленої зали. 

— Тобто це і є господарі Реліквії? — зігнувши брову спитала Лара. — Я не вірила в те, що вони справді існували.  Вони тут дуже молоді.

— Саме це їх і згубило: молодість та дурість. Отримали силу, з якою не змогли впоратися й загубили увесь світ. — сказала Катана, насупивши брови. — Якби сила дісталася більш досвідченому магу, все було добре. 

Я фиркнула.