Розділ 47. Будинок у воді

Я заклякла, дивлячись, як Ріава зривається зі стежки. Сіпнулася слідом за Емрісом, але мене схопила за рукав Лара. Серце важко било в клітку грудей, а свідомість ревіла:

 «Ні! Ні! Тільки не це!»

Пройшло декілька важких секунд, коли Емріс гукнув, дивлячись униз.

— Живий?

Звідти долинув тихий стогін.

Відлипнувши від стіни, я зробила крок до краю стежки та тільки зараз зрозуміла, що ми були вже майже на дні каньйону. Ріава лежав у кущах розкинувши руки та ноги й стогнав. На щастя його падіння було не довгим, лише три метри, та й те могло закінчитися трагедією, якби там були гострі камені.

— Я до нього. — швидко сказала Катана, трансформувавши руки в крила.

— Й чого ми цього не зробили від початку? — буркнула Майа, зависнувши над землею. Дівчина швидко опустилася на дно каньйону. Її дії повторила Лара.

Емріс повернувся до мене.

— Дозволиш?

Я кивнула, ступивши до нього. Стежка, якою ми мали йти, була зруйнована. Моє серце ще не заспокоївшись після падіння Ріави сіпнулося, коли Емріс підхопив мене на руки. Зойкнувши, я обійняла його руками за шию. Ми повільно опустилася на дно каньйону.

Вивільнившись, я відразу кинулася до Ріави. Хлопцю вже допомогли вилізти з куща, тепер він сидів на глинястій землі, спираючись на руки.

Дівчата вже питали, як він себе почуває, але той казав «все добре» й продовжував дивитися кудись у простір.

Не дивно, будь-хто перелякається, якби таке сталося. Без зайвих запитань, я сіла поряд, почавши огляд. Коли торкнулася до лівої ноги, хлопець сіпнувся, на обличчі спалахнула гримаса болі. Підкотивши штанину, побачила, що шкіра навколо суглоба вже набрякла та почала синіти. Ріава зціпив зуби, намагаючись не видавати ні звуку, поки я оглядала ногу.

— Невеликий вивих. Треба робити привал.

— Не можна. Ми майже на місці. — простогнав Ріава, спробувавши встати.

Я м’яко поклала долоню йому на груди, змусивши сидіти. 

— Як ти себе почуваєш? Тільки чесно! Голова крутиться? Нудить?

— Все добре. Чесно. Нам треба йти.

Не стримавшись, фиркнула. Чоловіки завжди були такі — ні хвилини перепочити, знов і знов треба кидатися у бій. Мій батько був такий самий. Нахилившись, тихо, щоб ніхто зайвий не почув, прошепотіла йому на вухо.

— Я знаю про свою хворобу. У мене поки все добре, ми можемо відпочити. — хлопець здригнувся, в очах спалахнув новий біль. 

— Це він тобі розповів? — хлопець з викликом подивився на Емріса, що стояв поруч.

— Я сама про все здогадалася. А він підтвердив. Ви не мали від мене це приховувати. — і вже нормальним голосом продовжила. — Ми залишаємося.

— Що там? — Емріс проігнорувавши його гнівний погляд, зробив крок до мене.

— Вивих.

Чоловік сів поруч з хлопцем.

— Можна мені подивитися? — спитав його. Я здивовано подивилася на мага. — Я вмію вправляти.

Підтиснувши губи, Ріава кивнув.

Лара швидко почала діставати з рюкзака ковдру та тканину, щоб сховатися від променів Златану. Майа та Катана пішли шукати палиці. Вони повернулися через декілька хвилин.

Коли з ногою Ріави владнали, я залишила їх, відійшовши до води, щоб вимити руки. Річка мала сильну течію, тому, щоб зайти, скупатися навіть мови не йшло. Присівши навпочіпки, опустила руки та відразу відірвала, коли крижаний холод торкнувся шкіри. Нашвидку вимивши руки та обличчя, встала, щоб повернутися до інших. 

Поки я сиділа біля води сестри Солонгтон кудись зникли.

— Де вони? — кинула схвильований погляд на Емріса.

— Пішли оглянути територію. 

— Ти не боїшся, що вони втечуть з Реліквією?

— Ні. Якби вони могли, зробили це на початку.

* * *

Попри мої страхи сестри повернулися через дві години. 

— Далі є якась печера. Звідти дуже сильний імпульс. Думаю, нам треба йти до неї. Як Ріава? 

Всі повернулися до хлопця.

— Комусь треба його понести. Зілля подіє тільки на наступний ранок. В інших умовах йому було б краще залишитися та не рухати ногою. 

Всі погодилися, що втрачати стільки часу їм не можна. Хлопець на початку хотів заперечити, щоб його залишили тут, але всі одноголосно відмовилися.

— Ми по черзі зможемо тебе левітувати. — запропонувала Майа.

На цьому й погодили. 

Продовжили шлях вже після обіду. Рюкзак Ріави забрав собі Емріс, повісивши на друге плече.

Майже годину ми йшли берегом кожен думаючи про щось своє. Під ногами скрипіла галька та дрібний пісок, поруч шуміла річка, несучи воду через пороги. На щастя до сезону дощів було ще довго, у нас був шанс встигнути знайти Книгу та повернутися тим самим шляхом. Інакше доведеться боротися зі стихією. У сезон дощів річка займала собою все дно каньйону.

Вгорі на схилах було тихо, шумів лише вітер між дерев. За час перебування у джунглях я звикла до звуків. Навколишня тиша лякала, ніби тамтешній ліс був мертвим.

— Все добре? — схилився до мого плеча Емріс.

Його погляд ніби сканував мене, шукаючи будь-яку ознаку хвороби. Від цього хотілося зціпити зуби. Але натомість я кивнула, подарувавши йому усмішку.

Через деякий час попереду з’явився темний отвір у скелі. Він ховався за ліанами, що звисали зі скелястого виступу, як завіса.

Діставши мачете Ріави Лара підбігла та взялася прорубувати дорогу.

— А чого ви не зробите це магію? — спитала, дивуючись.

— Ми вже пробували. Тут ці чари не працюють. 

Я підтиснула губи, дивлячись, як Лара та Емріс звільняли прохід. Скоро ми продовжили рух. Всередині печери було прохолодно та вогкою, зі стелі крапала вода. Коридор поступово звужувався, змушуючи нас йти один за одним. Я озирнулася на Ріаву. Хлопець, здається, виглядав нормально.