Розділ 46. За всіма законами жанру

Ріава

Дощ розпочався, коли ми вже вирушили у дорогу. Це було погано. Навіть дуже. Тепер стежка через каньйон стане слизькою. Я ще ніколи не був у цій частині джунглів. Нам заборонялося заходити далі Чаші Селени.  Окрім природних небезпек тут було щось таке… У наших легендах воно називалося Заблуда. Тут легко було згинути не залишивши й сліду.

Через годину дощ перетворився у мряку. Повітря було важким та гарячим, земля просякнута вологою прилипла до ніг. Здавалося, що час сповільнився.

— Сюди. — я звернув до ледь помітної стежки, що вела до краю урвища. — Дивіться під ноги. 

Стиснувши губи я стримався,  щоб не зробити їм нове зауваження. Мене дратували нескінченні  розмови за спиною. Для них наче пригода вже закінчилася.

Зупинившись,  я повернувся, щоб оглянути місцевість, боковим зором побачивши Мірту, яка весело щось щебетала до Емріса. Той їй відповідав.

Губи стиснулися у тонку лінію. Сьогодні вночі я випадково побачив їх біля Чаші Селени, вони сиділи обійнявшись та про щось тихо перемовлялися. Від цього спогаду кров знов вдарила в голову. 

— Якщо все буде добре на дно каньйону ми спустимося до обіду. — нарешті всі звернули на мене увагу.

Ми рушили далі й думки про Мірту відійшли далеко. Я також мав бути обережним. Від землі віяло небезпекою, нога час від часу провалювалася у мулисті ділянки грунту. Іноді я помічав приховані ями в останній момент. 

Тут вже не чулося ні співу птахів, ні крику мавп. Природа всупереч всьому мовчала. Єдині звуки — дріботіння дощу по листю та моє гучне дихання. По спині час від часу проходив холод, змушуючи завмирати, прислухаючись. Не дивно, що сюди ніхто не ходив.

В якийсь момент я відчув ніби до моєї руки торкнулося щось крижане. Мене пересмикнуло. Ковтнувши ротом повітря, я злякано озирнувся — здається інші нічого не відчули. Мене ж огортав жах. Ми не мали сюди йти! Хтось за нами стежив. Хтось невидимий та дуже могутній. 

Судомно ковтнувши ротом повітря, я вже хотів знов повернутися та сказати про це, але раптом холод зник. Не зупиняючись переводив очима по деревам, що росли навколо. Відчуття чужої присутності остаточно зникло. 

Серце шалено стукнуло в груди. 

«Не треба було сюди йти!»  

Розвівши руки, я балансував на вологій колоді, наполовину зануреній у в’язкий ґрунт. Ноги тремтіли. Згадався Таоналу. Старший брат був кращий у всьому. Я майже не поступався йому, хоч завжди докладав більше зусиль де йому давалося легко. Рівновага була моїм найслабшим місцем. Моє тіло вперто не хотіло її тримати тривалий час. Саме через це спуск у каньйон вселяв у мене панічний страх.

Попереду вузька стежка згиналася біля самої прірви. До нас вже долинав звук річки, що стрімко протікала на дні. Поки не настав сезон дощів вона була не широкою, залишаючи місце, щоб пройти. 

Зупинившись, я скинув з плеча рюкзак. 

— Декілька хвилин відпочинок та спускаємося.

Можна було обійтися без цієї зупинки, але мені потрібен був час, щоб зібратися з думками.

«Тільки б зі стежкою усе було добре»

Майя перед цим знов перетворилася на птаха та знайшла місце де можна було спуститися на дно каньйону. 

Ставши на коліна перед рюкзаком, дістав звідти бурдюк з водою. Після останньої ночівлі він був повним. Інші також повсідалися на каміння, яких тут було повно. Лара дістала з рюкзака карту, й тепер роздивлялася її.

— Ми вже майже на місці.

Я мовчки допив воду, дивлячись на каньйон над яким розкинулася подвійна райдуга. Якби все сталося за інших обставин я б насолодився цим видовищем.

— Коли все закінчиться… — сказав і сам здивувався, як це вирвалося. — Хочу вирушити у подорож та побачити сніг.

Емріс нахмурився. Погляди інших також звернулися до мене. Посміхнувшись своїм думкам, я знов відвів погляд до каньйону. 

Через декілька хвилин ми знов вирушили у дорогу. 

* * *

Ріава знов йшов першим, за ним — інші, тримаючись ближче до внутрішнього краю. Після дощу земля розм’якла. Стежка була вузькою, місцями схил дуже крутим. Хлопець прислухався до того, що коїться позаду, озирнутися він не міг.

Деякі ділянки стежки були настільки вузькі, що доводилося йти боком. Коли траплялися коріння, що виступало зі схилу, вони могли чіплятися за нього, це полегшувало шлях.

Раптом земля під його ногою просіла, обвалившись у прірву.

— Обережно! — вигукнув він, відскочивши до стіни. Всі завмерли.

Хлопець декілька секунд стояв, переводячи дихання. Замружившись, він прошепотів щось своєю мовою, а потім шумно випустив ротом повітря.

— Будьте обережні. — спокійно повторив він, зробивши декілька кроків вперед, промацуючи землю.

Згодом стежка зробила крутий вигин і їм відкрилося дно каньйону з річкою, що стрімко текла через пороги. Мірта у захваті широко відкрила очі. Дівчата позаду неї теж щось захопливо шепотіли. 

Ріава усміхнувся, рушивши далі. Чужинки завжди були такі: захопливо озиралися, придивлялися до кожної незвичної квітки. Хоча коли тицяли пальчиками в людей не дуже подобалося, бо тоді були для них були, як ті мавпи.

Деякий час вони спокійно спускалися, подекуди маючи змогу зупинитися, щоб перепочити. І знову в дорогу. Чим ближче, тим гучнішою ставала річка. Златан вже високо стояв на небосхилі, опаляючи променями.

Вдихнувши ротом повітря, Ріава витер тильною стороною долоні піт з чола. Позаду обливалися потом інші. Тут дерева не захищали від прямих променів. На небі не було жодної хмаринки.

«І чого я не додумався попросити тих магів перенести нас на дно каньйону? Вже давно були б там» 

Ріаву дивувало, що ніхто навіть не озвучив цю ідею. 

«Майа та Катана могли літати з крилами, Лара, хоч не наділена таким даром, але також була сильною магічкою. Вона могла б левітувати. Та й Емріс… навряд він таке не вміє. Залишалися Мірта та я, але можна ж було щось вигадати».