Розділ 45. Під світлом Селени

Я стояла дивлячись, як розширюються від жаху очі мага.

— З тобою все добре? — спитала зробивши несміливий крок вперед. Чоловік похитав головою.  —  Ти щось побачив в озері? — чоловік кивнув, продовжуючи судомно дихати.  — Але ви ж знали,  що озеро чарівне?.. Чи ні? 

Чоловік здивовано на мене глянув.  Переступивши з ноги на ногу, я відвела погляд, щоб не дивитися на нього. Для свого віку чоловік виглядав просто чудово. На щастя більшу його частину приховувала вода. 

Відчуваючи, як палають вуха, я переказала легенду. На деякий час потім повисла тиша. 

— Це не справжнє? Те що я бачив лише марення? 

— Так. 

Чоловік полегшено видихнув.

— Я пішла, не буду заважати. — натягнуто посміхнувшись, розвернулася. Перш ніж він встиг щось сказати, я вже зникла за валуном. 

* * *

Ніч гуділа від звуків. Я лежала, склавши руки на животі та дивилася на тканину, натягнуту на палицях. Вона мала захищати від комарів. Сон ніяк не хотів приходити. Знов і знов згадувала те що побачила в чарівному озері. 

У повітрі стояв ледь гіркий запах трав, я сиділа на стільчику за прилавком та розбирала рослини. Деякі треба засушити. Для відвідувачів було ще рано, тому я нікого не чекала, мугикаючи під ніс якусь мелодію. 

Двері стукнули, впускаючи у крамничку свіже повітря. Піднявши очі я верескнула та кинувши все побігла до нього. 

— Грегорі! — мої руки обвили його шию. 

Хлопець розгублено завмер, а потім руки ковзнули на талію, пригортаючи до себе. 

Відступивши, я нарешті побачила букет польових квітів, що трохи прим'явся від наших обіймів.  

Забравши його, я усміхнулася, вдихнувши приємний аромат. Ніколи не думала, що буду так сильно сумувати за Грегорі. До цього ми ніколи не розлучалися й у мене не було можливості замислитися про це.

Кліпнувши, я знов опинилася на землі у джунглях.  

«Якби ж це було моє майбутнє»

 Те що побачила в озері могло легко бути лише мрією. 

Стиснувши губи, я повернулася на бік. Сльози полилися з кутиків очей. Я не розуміла, як жити з цим далі? Я ніколи не вміла цінувати те що мала. На відміну від сестер Солонгтон.  Вони,  як ніхто знали, як це жити тут і зараз. Якби мала таке страшне прокляття навряд наважувалася наближатися до чоловіків. 

На диво сліз було не багато.  Витерши вологу щоку, я обережно вилізла з намету. Накинувши на плечі хустку, пішла до валунів за яким знаходилося озеро. Мені хотілося знов побачити те ведіння.

Але там вже хтось був. Спочатку я хотіла повернутися, щоб не заважати,  але побачивши хто це, зупинилася. Емріс сидів на краю кам'яної чаші відвернутий, я бачила лише його спину. 

Зітхнувши, ступила на стежку. Чоловік рвучко повернувши голову. На його пальці спалахнув артефакт.

— Мірто? Чому ти не спиш? — плечі мага полегшено опустилися.

Я переступила з ноги на ногу, а потім рушила до нього. Сіла поряд на край кам'яної чаші. 

— Не спиться. А ти? 

Емріс знизав плечима. Я почала пальцями перебирати косу, щоб чимось зайняти руки. Мовчання було важким.

— Що ви бачили в озері? — спитала. Емріс здивовано подивився на мене. — Це секрет?

— Ні. Але я не сильно хочу це згадувати.

— І тому знов сюди прийшли? — сказала невідомо для чого.

Емріс помовчав декілька хвилин, блукаючи поглядом по деревах навколо.

— Я хотів побачити інше.  — чоловік підняв руку, стиснувши тканину на грудях. Сорочка була застібнута лише на три нижні ґудзики.  — Але… — замовк.

Я помітила тонкий білий шрам під лівою ключицею.  Вже підняла руку, щоб торкнутися. Чоловік помітив це.

— Звідки це? — спитала, зустрівшись з ним поглядом. Від вигляду шраму у мене перехопило подих. — Емрісе?..

Чоловік зітхнув, взявши мою долоню у свою. І тільки зараз до мене дійшло, що сиділа з піднятою рукою увесь цей час. 

— Я бачила у вас шрам на спині? Ви їх отримали в один час? Це сталося вже після безсмертя? 

— Коли ти його бачила?

— У перший день на острові.

Емріс важко зітхнув.

— Це наскрізна рана.

Врешті він згодився розповісти, що сталося. Я сиділа у німому жаху, слухаючи його.

— Як ти вижив? — прошепотіла злякано.

Емріс усміхнувся, поклавши мою долоню собі зліва на груди. Щоки спалахнули рум’янцем. 

— Чуєш? — я прислухалася, а потім похитала головою. Емріс усміхнувся. — А якщо так? — він пересунув долоню руку вправо.

І тоді я почула! У нього серце билося в іншому місці! 

— Хто про це ще знає? — не прибираючи руку, спитала.

— Лише ти. — на губах ковзнула усмішка.  — Але це вже немає сенсу. Тепер коли я безсмертний. 

Я кивнула, опустивши руку. 

— Чому ви не попросите прибрати його? Є ж хороші цілителі.

Чоловік похитав головою. 

— Не хочу. 

Я підтиснула губи.

— Не розумію. Пройшло стільки років. Вона не заслуговує, щоб її кохали! Вона намагалася вас вбити. Двічі! Чому ви досі тримаєтеся за неї? Пройшло понад сто років.

— Для мене рік. — зітхнув чоловік, перевівши погляд на воду озера. — Я її бачив коли повертався за матір'ю.  Мені захотілося тоді кинутися до неї, обійняти. Я навіть впевнив себе, що можу все змінити. Ті сто років, що я жив тут на Аладеї зникли в одну мить. Можеш мене зневажати. Але я поки не можу дозволити собі відкрити комусь серце. А шрам не дозволяє це забувати.

— Мені шкода. — опустила очі, рука сама протягнулася до нього. Емріс сумно посміхнувся, стиснувши мою долоню. Після того, що він мені розказав питати вже було неправильно, але я все ж наважилася. — Емрісе… Скажіть мені правду.  Я хвора?

Кадик на його горлі сіпнувся. Він звільнив руку та вставши відвернувся.

— Чого ти так думаєш? Ти погано себе почуваєш? — голос здригнувся, видаючи сильне хвилювання. 

— Емрісе. — сказала твердіше.

— Я знайду ліки. 

Я зітхнула. Не знаю, що хотіла відчути у цей момент.  Полегшення? Відчай? Я не відчувала нічого.