Розділ 44. Мерліана

Вода торкнулася гарячої шкіри, змушуючи його на мить завмерти.  Емріс замружився, прикривши очі, ледь не муркочучи. Після важкого дня це був наче подарунок долі. Зробивши ще один крок, чоловік став на коліна, занурюючись.

— Чиста вода, як же я за тобою сумував. 

Не відкриваючи очей, він склав долоні, зачерпнувши воду, та виливаючи на себе. Тілом пройшло тремтіння. Затримавши дихання, чоловік пірнув. Його огорнула прохолода, забираючи залишки втоми. Зробивши кілька повільних рухів, випірнув.

До ніздрів долинув запах троянд. Звідки він тут? Розплющивши очі, чоловік завмер. Це вже не була кам’яна ванна у джунглях, він стояв занурений у воду озера, а над головою була стеля печери всіяна блакитними кристалами. Раптом за спиною пролунав сміх.

Тілом вже другий раз пройшло тремтіння. Повільно повернувши головою, Емріс побачив біля берега високу струнку жінку з довгим рудим волоссям, що хвилями спадало їй на спину.

Серце боляче вдарило у груди. Чоловік спробував вхопити ротом повітря, але нічого не вийшло. Жінка м’яко усміхнулась, простягнувши йому обидві долоні. Легке напівпрозоре біло-блакитне вбрання облягало її фігуру, як друга шкіра.

Не було чим дихати. Емріс схопився рукою за горло, раптом розуміючи, що з ним щось не так. Його борода була набагато довшою, та майже повністю сивою.

— Йди до мене, любий. — розтуливши пухкі рожеві губи, промовила жінка. Її голос був тихим, наче туман над озером.

Чоловік хитнув головою, відганяючи ману. Але ні, вона не поспішала зникати. Опустивши руку, він схопився рукою за груди, відчуваючи, як сильно калатає серце. Воно ніби хотіло вискочити з грудей.

Розгрібаючи руками воду, він поплив до берега. Жінка не припиняючи усміхатись, зробила крок убік, даючи йому вийти на берег. Його одяг лежав складений в кілька метрів від води. Чоловік швидко одягнув штани та повернувся до неї. 

— Давно ж тебе не було. — голос прозвучав глухо.

Вона зробила крок, безшумно торкаючись голими п’ятками гладенької підлоги печери. Чоловік знов затамував подих, відчуваючи її аромат.

— Я мала справи. Ти ж розумієш.

Попри образу, чоловік кивнув. Ставши перед ним, жінка, поклала білі руки йому на плечі.

— Я скучила. Без тебе ці тижні були, як вічність. — тихий мелодійний голос обволікав наче вода.

— Я також, Віві... Я прийшов, одразу, як отримав твоє послання. — його долоні ковзнули на талію, а її руки обвили його шию, губи торкнулися губ. 

Чоловік заплющив очі, дозволяючи тілу робити те, що воно хоче. Відсунувшись, він подивився на неї. Цій жінці варто лиш клацнути пальцями, щоб поставити його на коліна. Він ловив кожен її подих, дозволяв собі задихатися в агонії. Він хотів її більше ніколи не бачити, й одночасно благав усіх старих богів дати ще один шанс, торкнутися до неї.

— Ти напружений, Мерліне. — прошепотіла вона, торкаючись подушечками пальців його плеча. — Тобі варто розслабитися. 

Він змусив себе посміхнутися, знов потягнувшись до неї з поцілунком.

— Я не вмію цього робити. Ти ж знаєш. — промовив їй в прочинені губи.

Жінка зітхнула, ковзнувши пальцями до ключиць, нижче на груди, туди де був шрам. Увесь цей час Мерлін майже не дихав, прикусивши губу. З моменту поранення пройшов майже рік, воно вже встигло затягнутися, залишивши по собі грубий шрам. 

Губи чоловіка проти волі розтягнулися у дивній кривій посмішці. Лезо меча увійшло ззаду — нижче лівої лопатки, розсікаючи плоть, як пергамент, і вийшло спереду між ребрами пронизуючи серце наскрізь. Воно мало б це зробити. Мало вбити його у той самий момент. Якби серце дійсно знаходилося там. Але замість того позбавило свідомості. Спогад яскраво відбився в голові, наче це сталося тільки вчора. 

— Я досі не розумію, — прошепотіла вона, торкаючись пальцями до нерівної поверхні шраму, — як ти вижив?  

Мерлін посміхнувся, повільно провів пальцями по її плечу, підборіддю, та нахилився, щоб знову поцілувати, але замість цього прошепотів:

— Я все знаю, Вів’єн. 

Вона здригнулась, спробувала звільнитися, але він тримав її міцно.

— Я знаю, що це ти мені встромила меч у спину. Той самий, що колись об’єднав королівство. 

— Я не розумію про що ти. — її голос знов став спокійним.

— Я ж тобі вірив, Вів. Що ти зробила з нашим коханням? 

Він відступив від неї, зробивши крок назад. Жінка підтиснула губи. На обличчі все ще була незворушність, але очі… Сині, наче глибини озера, очі видавали. Вона не була спокійною.

Він хотів їй вірити. Як раніше. І хоч їх кохання було неправильним: він смертний, якому перевалило за шосте десятиліття, а вона вічно молода істота. Для неї його життя, як одна миттєвість. 

Губи Вів’єн затремтіли.

— Ти навряд мене зможеш зрозуміти, Мерліне. Ти завжди думав тільки про себе. Для тебе не існувало нікого. Ти нічого не бачив. А я… — вона схлипнула, обійнявши себе руками. — Я втратила дитину!

Його наче пронизала блискавка. 

— Яку дитину?

— Нашу. — вона мовила це, і на обличчі було стільки болю, що у нього перехопило подих. — Я була вагітна, а потім… серце перестало битися. — схлипнула вона, відводячи погляд, з очей потекли сльози. — Я нічого не змогла зробити! Уся моя сила виявилася марною! Коли ти мені був потрібен, ти не прийшов!

Мерлін підійшов, притиснувши її до себе, жінка сховала голову йому на грудях.

— Я не знав, Вів. — він провів долонею по мідному волоссю, що пахло трояндами. — Пробач…

— Пізно. — її голос розчинився в сльозах. 

Чоловік закинув голову, судомно вдихаючи ротом повітря. Біль торкнувся кожної клітини, стиснув серце холодними лещатами. Аж раптом ніби лід ковзнув йому на спину, й думка різка, як лезо вп’ялася у свідомість. Брехня.

«Вів’єн не жінка, вона магічна істота, якій не треба повітря, щоб дихати й… яка не має здатності народжувати»

 Рука завмерла на її спині. Вона брехала. Відсунувшись, чоловік подивився в очі — у них не було сліз.