Розділ 43. Безкінечний потік думок

Мірта

Перепочивши, ми продовжили шлях джунглями.

— Якщо пришвидшимося, до ночі будемо біля озера. Там зможемо помитися. — сказав Ріава перед тим, як рушили.

Дівчата відреагували на це радісними вигуками. За останні дні ми так і не знайшли нагоди освіжитися, і від кожного вже йшов неприємний аромат. Я від полегшення навіть почала усміхатися.

Побачивши знайомі місця, Ріава знову відчув упевненість.

— Ми інколи ходимо на озеро. Але більше щоб подумати.

До сутінок ми намагалися ніде не зупинятися. Я час від часу озиралася на Емріса, який йшов шкутильгаючи. На його обличчі знову з’явився той незворушний вираз. Прикусивши губу, я відвела від нього погляд. Навряд його рани зможуть нормально загоїтися в таких умовах. Дивно, що я зараз могла думати про інших.

Можливо, через спеку й вологу, що висмоктували останні сили. А може, тому, що він більше не плакав. Його сльози нагадували про близьку смерть. Не знаю, як раптом таке сталося? Я ж намагалася стримуватися, не ревнувати його до Солонгтон, але вони виглядали такими захопленими…

Я не знала, коли це зародилося. Ми й до цього не були друзями, але могли довго розмовляти. Декілька разів Емріс вчив мене нових заклять. Відтоді, як Катана влізла у наш будинок і вони знайшли спільну мову, я відчувала себе зайвою.

Тоді я могла тільки мріяти про увагу до себе. У Рамплурі в мене залишилися друзі. Там був Грегорі. А тут — тільки він. І його в мене раптом також не стало.

Знаю, це було неправильно. Я поводилася, як дитина. Думки хаотично перескакували по спогадах.

Я досі не могла збагнути свого ставлення до нього. Коли він дивився — не виникало метеликів у животі, а лише непереборне бажання вступити в суперечку. Тоді це була людина з плоті та крові, а не холодна статуя напівлегендарного мага.

Боги! Здається, я тільки зараз почала розуміти, до кого нав’язалася в супровід.

* * *

Емріс

Вона озирнулася, та спіймавши мій погляд, прикусила губу. 

«Знов про щось замислилася». 

Мені було цікаво, що у голові цієї дівчини. Кутик губ сіпнувся угору. Такого вже давно не ставалося. Зазвичай я не дозволяв жінкам наближатися до мене настільки близько. Розумів, що вони ні в чому не винні, але все одно чекав ножа у спину. За минулі сто років я не мав потреби у жіночій компанії. У мене були подорожі, тижні у найкращих бібліотеках світу, талановиті учні. Якщо це все закінчиться добре я хотів повернутися до цього.

Мірта на жаль не мала достатньої магічної сили. Мені було нічого їй передати. Ті заклинання, яким я намагався її навчити далися їй важко, але у зіллях їй не було рівних. 

Поряд з нею було легко дихати, я знов відчував себе молодим. Якби все закінчилося добре я б неодмінно попросив її поїхати зі мною. Показав світ, можливо навіть насмілився наблизитися до острова драконів, щоб вона побачила їх. Щоб вона мала можливість розвивати свої таланти, а не сиділа у себе в селі. 

Імперія Каталі мені не подобалася. Те, чим вона стала зараз. Коли я був там вперше, країна тільки формувалася, мені навіть випала честь перемовитися словами зі Світлою княгинею Каталі де Аурельо. То була надзвичайно мудрою жінкою. Шкода, що нащадки так змарнували її працю. І ще один неприємний факт до цього: кудись поділася ідентичність головної області, майже повністю перейнявши все з Андрії. Цікаво, що сталося за цей час?..

Мої думки знов понеслись куди не треба. Тихо розсміявшись, похитав головою. У цьому був весь я. Нові знання — моя слабкість.

Мірта знов озирнулася. Я не встиг сховати посмішку. Дівчина несподівано усміхнулася та відвернулася до стежки.

«Так. Треба її потім взяти з собою» 

Думки були настільки радісними, що мене несподівано пробрав холод. 

«А якщо ні?! Якщо я не зможу її врятувати?»   

Я спробував відігнати ці думки, бо якщо вона повернеться, — а мені цього хотілося — не хочу, щоб вона побачила, що я плачу. Досить того, що було. Вона не має знати, що хвора. Я знайду Реліквію, вилікую, і потім запропоную їй вирушити разом зі мною та матір’ю. Як добре, що вони знайшли спільну мову. У матері майже не було подруг у минулому житті.

Темрява настала несподівано, ніби хтось накрив ліс чорним покривалом. Зупинившись, ми Міртою запалили свої артефакти, а сестри Солонгтон начарували кулі світла та пустили їх перед собою. Цікава, все ж у них сила. Я також хотів не залежати від артефактів. Але, на жаль, нічого зробити з цим не зможу, цьому не навчишся.

Через пів години ми вийшли на ділянку лісу, де дерева росли не так щільно. До того часу на небо вийшов повний Місяць. 

Я усміхнувся своїм думкам. От знов назвав його так. Час від часу забуваю, що супутник Аладеї — Селена. Цікаво, хто вирішив його так назвати? Чи може це хтось з наших? 

«Наших?» — я задумався. Мені не сподобалися те що відчув при цьому. Земля була моїм домом, але до біса згадки про неї.

— Озеро там, за валунами. — Ріава махнув рукою в бік груди каміння. — Тут можна поставити намети.

Я підняв очі, вражено подивившись перед собою. Не думав, що настільки можу поринути у думки.

— Я допоможу. — опустив свій рюкзак на землю.

— Вам треба відпочивати! У вас нога! — сказала Мірта, миттю опинившись поруч. — Йдіть першим купатися. А ми поки все зробимо. 

Нога справді боліла, але не настільки, що я не міг допомагати. Майї вона також не дозволила щось робити.

— Можливо краще спочатку дівчата?

Вони окинули мене насмішкуватим поглядом. 

— Ви швидко впораєтеся, а нам хочеться довше полежати в озері. Тому чоловіки вперед! 

* * *

Мірта 

Емріс пішов, а ми залишилися ставити намети. Поки сюди йшли Ріава вполював якогось птаха і тепер розводив вогнище.