Розділ 42. Очі ніколи не брешуть

Теперішнє

Швидко поснідавши ми знов вирушили у дорогу. Стояла нестерпна спека, з мене стікав піт, що можна було викручувати.  Зупинялися ми не часто, бо після відпочинку потім важко було знов зібрати себе до купи.

Джунглі були все ще прекрасні, навіть попри це. За Рамплур я майже не думала. Не маючи підтвердження, намагалася не забивати собі голову порожніми страхами. 

Емріс знов йшов позаду, тому у мене не було можливості його роздивитися. А йти поряд не було можливості.  А ось Ріава... його погляд я зустрічала часто. Все таки є плюс у тому, щоб народитися у сім’ї лікарки. Я знала, як дивляться на приречених.

Трясця. 

Болотиста низина з’явилася несподівано. Під ногами почало чвакати. Ріава зупинився, піднявши руку. Ми застигли, чекаючи поки він розглядав місцевість.

— Я знаю це місце. Тут поряд є міст. Почекайте мене. Нікуди не йдіть.

Сестри Солонгтон схвильовано перезирнулися.

— Може краще я перетворюся на птаха та знайду де той міст? — спитала Майа, яку, як усіх лякала можливість втратити провідника.

— Добре. Тільки будь обережною. Ти колись літала у такому лісі, чи тільки над ним?

Майа похитала головою.

— Тоді краще не затримуйся довго у повітрі. Бо місцеві птахи звикли до вологи, а твої крили ні.

Дівчина здається й сама це розуміла. Перезирнувшись з сестрами, вона віддала свій рюкзак та закрила очі. Тіло миттєво почало трансформуватися, зменшуватися. Через пів хвилини на землі стояв великий чорний птах з міцними лапами та дзьобом. Зовні він був схожий на крука, але більший у декілька разів. 

Розправивши крила, Майа злетіла, швидко зникнувши за деревом.

 — Він зовсім поряд… — не встиг Ріава договорити, як раптово почувся пронизливий дівочий крик.

Першою на нього рвонула Лара, продираючись крізь кущі. Слідом за нею — Катана. Ріава мав рацію: переправа дійсно була близько. Майа лежала на животі, шалено б’ючи долонями по брудній траві, а її талію стискала у кільце велетенська змія.

У мене підігнулися ноги.

— МАЙА! — закричала Лара, різко зупинившись, виставивши долоні. Її погляд метався по болоту та дерев’яному містку, що починався просто біля ноги сестри. Перелякана Майа забула, як чарувати. — Зараз. Почекай. — дівчина на землі судомно схопила ротом повітря. — Зарен!

Червоні язики полум’я вирвалися з її долоні, ковзнули по слизькому тілі змії, та шкоди не завдали — тільки розлютили.

Руки тремтіли. Вона спробувала інше заклинання — знову нічого.

— Лікурембо! — Катана стисла пальці у кулак і рвучко направила розкриту долоню на змію. Вибух. Змія сичала, а потім розтулила кільце й ковзнула у воду.

Сестри підбігли до Майї. Та спробувала піднятися, але одразу впала назад у багнюку.

— Справи кепські. — пробурмотіла.

— Нічого. Впораємося. — Лара всміхнулася, допомагаючи їй сісти.

У траві майнула довга звивиста тінь.

— ОБЕРЕЖНО! СКІО! — закричав Емріс, рвучко спрямувавши чарівне кільце на іншу змію, що вже підкралася з тилу. Магія вибухнула просто біля дівчат, розрубавши слизьку істоту навпіл.

— Нагадайте не сваритися з вами! — видихнула Катана, піднімаючи сестру.

Мерлін пирхнув. Озирнувся: Ріава стояв із мачете в руках, вгризаючись поглядом у кущі, а Мірта без свідомості лежала біля його ніг. Чоловік насупився — йому це не подобалося. Але комфорт дівчини зараз був останнім, про що варто думати.

— Ти не казав, що тут такі змії!

— Я й гадки не мав, що це саме тут!

— ЩЕ ОДНА! — Катана відскочила назад. Змія вистрибнула з води, націлившись на її руку. Вона була такого ж розміру, як сама рука.

Майа, трохи прийшовши до тями, приготувалася битися.

— Що нам робити? — Емріс метнув короткий погляд на сестер та Ріаву.

 — Треба перетинати болото. Швидко. Їх тут повно.

Емріс хрипко розсміявся. 

 — Чудово! — але сміх одразу згас. — Тоді Мірта на тобі. Ми з дівчатами спробуємо відволікти їх. Зможеш?

Ріава кивнув, сховав мачете та нахилився до дівчини. Емріс напружено стиснув губи, не відводячи від них погляду. Піднявши Мірту, Ріава рушив до мосту. Дерев’яні дошки, гнилі й слизькі, виглядали так, ніби могли розвалитися від одного подиху.

Коли він ступив перший крок, позаду гримнув новий вибух.

Дівчина на його руках сіпнулась, приходячи до тями.

 — Що?..

— Мовчи. — прошепотів Ріава. 

Я злякано глянула через його плече, та ледь не заверещала.

 «Як же я ненавиджу змій... Ну навіщо ми сюди полізли?..» — заскавуліла, втиснувшись у його груди.

Міст хитався під ногами, як і моя голова. Болото тхнуло так, що шлунок уже підступав до горла. Я затамувала подих і завмерла, боячись навіть поворухнутися. Якщо ми впадемо — нас точно з’їдять.

Позаду пролунали кроки. Хтось ступив на міст — добре. Ще трохи. Ще кілька метрів.

Коли Ріава опустив мене, я ледь знов не звалилася на землю. Ноги не слухалися.

Майа, тримаючись за бік, повільно йшла позаду. Лара й Катана балансували слідом. Емріс усе ще був по той бік.

Моє серце боляче гупало об грудну клітку.  Чоловік насторожено оглядав усе навколо. Це ще не кінець.

Нарешті. Він ступив на міст. Його рука миттєво вхопилася за канат. Міст скрипнув, затріщав.

Обережно, крок за кроком, він переступав дошки, оминаючи зігнилі. Я спостерігала, затамувавши подих. На спину ніби впав шматок льоду, мороз побіг по шкірі.

Емріс зробив ще один крок, і раптом вилаявся. Його нога провалилася крізь дірку. З каламутної води виринула чорна змія, завширшки, як моя шия.

Маг впав на одне коліно, вчепившись за канат. Нога глибше загрузла, а змія вже повзла на нього.

— Трясця…

Та рука на якій було магічне кільце міцно трималася за канат, якщо її зараз відпустити він завалиться у болото. Перевівши погляд на другий канат, чоловік підняв тремтячу руку, схопившись за нього. Він розумів, чому ніхто не поспішає його рятувати — ті заклинання, що могли допомогти, зруйнують міст. Але чи був вибір?