Розділ 41. Світло у його темряві

Все ще тиждень тому 

Ближче до полудня мені стало знов нудно. Зазвичай я могла знайти чим зайнятися, але зараз все, що треба,  вже зробила. Трави, зв'язані у пучки висіли під стелею у вітальні. Я наклала на них трохи підсушуючих чарів, бо з місцевою вологою трави мали неприємний аромат.

Емріс сидів на циновці, розклавши свої записи на низькому столику. Брови зсунуті, губи підтиснуті — чарівник був сама серйозність.

— Тут помилка. — сказала я, зазирнувши йому через плече. На обличчі чоловіка промайнуло здивування.  — У тебе написано «мертвий птах розгорнув свої крила». Якщо дивитися на сенс усього речення,  то тут не «мертвий», а «перероджений».  «Перероджений птах, розгорнув свої крила та золоте пір’я осяяло залу.  Люди схилили голови перед новими захисниками світу».  Цікаво. А що це таке?

Емріс прочитав свій текст та виправив слово. 

— Легенда про власників Реліквії. 

— І що сталося далі? Вони захистили його? 

— Ні. Навпаки. Світ був знищений 

— Оце тобі й захисники. 

Я обійшла його та сіла поряд.

— Як ти здогадалася,  що тут помилка? 

— Побачила знайоме слово. Ми з Ріавою нещодавно його проходили.

— Він вчив тебе цього слова? — здивовано подивився на мене Емріс.

— Я цікавилася їхніми звичаями.  Ти знаєш, що вони вірять у переродження душ? 

Чоловік закрив свій блокнот повністю повернувшись до мене.

— Думаєш, таке можливо?.. Переродження.  

— Чого б ні? Мені б хотілося вірити у те, що після смерті є ще щось.  Якесь місце. А ви? Ви вірите в щось? 

Чоловік тихо зітхнув.

— Міфи кажуть, що після смерті душа переходить в інший вимір, він називається Ейліан. Якщо існує повелитель світу мертвих,  то можливо той світ також реальний. 

— Ви його бачили?! — вирячила очі. — Повелителя…

— На щастя ні. 

Він замовк. Я не поспішала ще щось питати, обдумуючи те, що вже мала. 

— Дивне питання.  Ви боїтеся смерті?

Емріс не поспішав відповідати, можливо задумавшись.

— Я боюся… — сказала тихо. — Іноді думаю про це. Пам'ятаєте дівчину з крамниці? — він не відповідав, я продовжила. — Вона ж була майже моєю ровесницею. Це не справедливо. 

— Так.

Зітхнувши я прихилилася до його плеча.

— Я думаю про те, що майже нічого не зробила. Якщо раптом щось станеться і я помру. Що залишиться від мене? Чи хтось буде згадувати мене?

Емріс хмикнув, а потім обійняв мене однією рукою, пригортаючи до себе.  Я сиділа притулившись спиною до його грудей. 

— Ти не про те думаєш. У тебе буде довге життя.  Ще все встигнеш.

— Та дівчина також так думала,  напевно. Я боюся вмирати. Тільки не так. — голос трохи пожвавився. — Можливо у глибокій старості на ліжку, у колі дітей та онуків. Але не так… — голос знов здригнувся. — Я не хочу, щоб моє життя обірвалося так само. Не хочу бути вбитою…

— З тобою це не трапиться. — чоловік обійняв мене другою рукою, зціпивши пальці на талії. На диво я не відчувала жодного дискомфорту, сидячи у кільці його рук. Це було щось правильне,  доречне. 

— Ви не можете цього знати напевно. — зітхнула.

Емріс змовчав. Між нами пролягла тиша,  але не та, що важка. Мовчати також було добре. 

— Чому ти взяв мене з собою? Я ж слабка відьма. Невже тільки через той випадок?

Емріс тихо захихотів.

— Я тоді почував себе справжнім дурнем.

Я усміхнулась. Його дихання трохи лоскотало шию. 

— Так що?!

Чоловік зам'явся.

— Чесно. Не знаю. Мене вразило, як ти обманула мене, змусивши усе розказати.

— Пробач.

— Не варто. — він знов замовк, про щось замислившись. — Я ж сам захотів бути обманутим. 

— Я вчинила не правильно. 

— Я радий, що ти це розумієш, але якби я не хотів тобі усе розказати, то просто промовчав. Можливо тоді зрозумів, що зілля не справжнє. 

Кутики моїх губ сіпнулися угору.

— Не хотілося, щоб саме така пам’ять залишилася по мені. — здавлено розсміялася. — Хоча… Навряд років через сто взагалі згадаєш про те, що я колись існувала. 

Його руки на моїй талії напружилися.  Я спиною відчула, як він нахмурився.

— Не кажи так. 

Підняла брову. І що не так сказала?

Дощ знов задріботів на вулиці.  

— Хто я для вас? Яка моя роль у цьому завданні?

— Ти світло в моїй темряві. — сказав та замовк.

Я вхопила ротом повітря.  Трошки не те мала на увазі. Сиділа, думаючи над тим, що він сказав. Моє серце швидко стукало у грудях. Все ж не кожен день чуєш таке зізнання.  Але от його серце… Я його не чула, хоча впиралася спиною у те місце де воно було. Невже ця фраза у ньому нічого не зачепила?