Розділ 40. Шлях через джунглі

Ми прийшли на пляж,  коли Златан вже високо стояв на небі. Усе було, як завжди — люди ходили до таверни, гуляли по пляжу, деякі рибалки тільки прибували на берег. Поки йшли ми відчували на собі погляди. За нами спостерігали, шепотілися. 

Сестри Солонгтон вже чекали, сидячи на колоді. Великий човен лежав на піску біля них. Сумки вже були всередині.

— Нарешті. — повільно піднялася Лара, перекинувши на спину темну з рудим відливом косу.  — Бо нам вже здалося, що ви передумали. — фиркнула вона, провівши поглядом двох жінок, що прогулювалися берегом.  — Нам треба до вечора бути вже на іншому острові. Часу обмаль. Ви самі казали.

— Як домовлялися. — кинув Емріс.

Я кинула погляд на них, навіть не здивувавшись. 

— Віддайте вже мою сумку. — буркнула, потягнувши за ремінь, що висів на плечі Емріса.

— Для чого? 

— Я можу сама її нести.

— Потім віддам. 

Я підтиснула губи, хоч сумка з речами зараз була не потрібна, але мені було зручніше мати її поряд. 

Ми мовчки завантажили речі у човен та Ріава з Емрісом витягли його до води. Лара з Маєю розмістилися позаду, Катана ближче до носа. Я зайняла місце між Ріавою та Емрісом.  Чоловіки взялись за весла.

Усе виглядало так, ніби ми дійсно відпливали. Через десять хвилин селище зникло за вигином берега. 

Коли нас вже ніхто не міг побачити, Ріава трохи змінив напрямок. Я відчула, як човен знов повертає.

Через ще двадцять хвилин ніс човна вдарився об берег. Витягнувши його, ми сховали човен у тіні дерева, прикривши великим листям.

Перевіривши чи все добре сховали,  ми закинули на плечі наші речі та рушили у джунглі. 

Ріава йшов першим, вирубуючи мачете гілки. Деякий час нам доведеться йти без стежки. Сумку мені так і не віддали, але зараз це було вже не важливо. 

Хапаючись руками за товсті стебла, я йшла слідом за Катаною, час від часу поглядаючи під ноги. Емріс закривав нашу процесію. 

У повітрі пахло вологим ґрунтом та листям. Десь угорі закричала мавпа. Піднявши голову, я побачила строкату маленьку пташку, що спурхнула на гілку. 

Більше не роздивляючись дерева, я знов опустила погляд під ноги. Тамтешня природа мене захоплювала, але рідний рамплурський ліс був кращим. Там хоча б не було змій, які можуть вилізти з будь-якого клаптика землі.

Не побачивши кривий корінь, я спіткнулася та ледь не впала. Емріс встиг схопити мене за лікоть, та поставив на ноги.

— Дякую.  

— Як ти себе почуваєш? — йому довелося підвищити голос,  щоб перекричати какофонію звуків.

Я підняла вверх великий палець, навіть не намагаючись говорити. Тут було набагато важче дихати.

* * *

Ми йшли увесь день по стежці, яку бачив лише Ріава. Коли почали опускатися сутінки було вирішено робити привал. 

Ріава знайшов для нас місце на підвищенні. Земля тут була більш сухою, та не прилипала до ніг. Поряд росли молоді дерева. 

— Я розведу вогнище, а ви ставте намети. Потім треба визначити хто за ким буде чергувати. — Ріава обвів присутніх поглядом.  — Мірто, ти не будеш чергувати.  Краще щоб це робили ті, хто має бойову силу.  

Я важко зітхнула. Ріава мав рацію.

Поклавши речі на землю, я пішла допомагати Майї ставити намет. Ми вирішили ночувати по двоє.

Поки ми вбивали палиці та натягували тканину,  чоловіки принесли листя, щоб покласти на землю. 

— Якщо хтось може начарувати захист, чи хоча б попередження, було добре. Тут водяться великі звірі та змії. 

Лара та Емріс кивнули. 

Ріава розвів вогнище і ми нашвидкоруч запекли овочі, що взяли з собою. Хоч я була досі прихильницею м’яса, але не могла не оцінити наскільки поживною виявилася рослинна їжа. Тим паче тут на острові. Поки вечеря запікалася я сходила слиною, сидячи поряд. 

Дівчата швидко забрали загорнуті у листя шматочки батату, та сіли під дерево. Біля вогнища залишилися я, Емріс та Ріава. Чоловіки не поспішали про щось розмовляти. Загалом ми вечеряли мовчки.

Поклавши в рот черговий шматочок, я задумливо подивилася на Емріса. Він їв, повільно пережовуючи. На обличчі був вже знайомий відсутній вираз, коли він поринав глибоко у думки.

«Цікаво. Про що зараз ти думаєш?» — схиливши голову подумала я.

Він здається відчув мій погляд, піднявши очі. На декілька миттєвостей ми зустрілися поглядами. Я не поспішала відводити. Просто дивилася на нього, й одночасно кудись далеко. Він відвів першим, та вкинув до рота шматок батату, що лежав у саморобній тарілці з листя. 

Я хмикнула, опустивши очі, і також поклала у рот черговий шматочок батату. На смак він був наче гарбуз, морква та картопля разом узяті.

Мене смішило, як іноді дивно поводив себе Емріс. Наче наляканий хлопчисько, який зробив помилку, і тепер не знає, як виправити її. Або ж не може прийняти те, що ні за що не треба просити вибачення.