38.1

Емріс

Кожен раз коли я зустрічав Злам то були сильні маги. До цього не було жодного випадку, коли ним хворіли ті у кого магія низького рівня. До цього дня.

Мірта спала тривожно, час від часу крутячись уві сні. Температура трохи знизилася, але вона була досі гарячою. Кинувши на неї ще один погляд я вийшов на веранду, впавши на верхню сходинку. Ніч подарувала ще більше вологи та не забрала спеку. По щокам котився піт. Піднявши руку, я торкнувся щоки, щоб витерти його, лиш потім зрозумівши, що це сльози. Я плакав. Здається вперше за сто років. А може й більше.

Сльози були тою слабкістю, що не пробачав світ у якому я народився та жив. Вперше, здається, у мене не вийшло стриматися, коли знайшов тіло матері у лісі. Вона завжди ходила туди, коли їй було погано. Там вона могла поплакати та знов поверталася додому й усміхалася мені, як нічого не сталося. В один вечір вона не повернулася і я пішов її шукати… Знайшов у лісі з перерізаним горлом. 

Далі я намагався сильно не прив’язуватися до людей. Винятком став Артур. Ми непогано поладнали. До свого безсмертя я вже прожив довге життя. У ньому було занадто багато крові, магії, зрад та мало радості. А потім я потрапив сюди.

Всеволод та Анрі — двоє сміливців, які разом зі мною очолили перехід магів через Колодязь Семрад — відмовилися від дарованого безсмертя. Так… тоді не тільки мені його пропонувала богиня часу. Але тільки я злякався смерті, впевнюючи себе, що можу бути корисним тут.

Корисним… Насправді я не зробив майже нічого. Люди з Землі швидко злилися з місцевими, знайшовши собі нові домівки. Я іноді за ними приглядав, але не більше. Ті сто років, що жив на Аладеї, я провів у бібліотеках. Хоч тут є що сказати. Знань у мене було багато. Тільки сенсу від них…

В одній з бібліотек я знайшов згадку, як повернутися за допомогою Колодязя додому. То був чудовий вчинок. Я прийшов до матері за кілька років, як вона мала померти та чарами змусив її піти за мною. У мене не було часу пояснювати хто я та звідки з’явився. Ця розмова сталася пізніше.

Через це переміщення я пропустив ледь не п'ятсот років тут на Аладеї. За цей час ті, кого я поклявся богині захищати, були мертві. Що сталося з Володаркою часу я не знаю, але скоріш за все її також вже немає. 

І ось я знов тут, звідки починав свій шлях — біля людини, яка мені не байдужа. Навряд доля на цей раз дасть другий шанс.  

Сидячи на холодній дошці сходів я напружено думав. Мав бути шанс урятувати Мірту. І кожен раз мої думки сходилися до того, що треба намагатися йти у джунглі. Без тієї книги вона скоро помре. Я вже знав у якій частині острова та знаходиться. Декілька днів тому Майа Солонгтон повернулася з завдання та сказала, що нарешті відчула Реліквію. Непогана все-таки здатність перетворюватися на птаха. Так вона не привертала зайву увагу місцевих. На жаль з повітря туди не дістатися, треба йти лісом.

* * *

Емріс

Почувши кроки, Емріс підняв голову, по дорозі до нього йшов Ріава — син Ракоти. Швидко змахнувши з очей сльози, чоловік здійнявся на ноги. 

— Ріаво? Щось сталося? Вже так пізно. — спитав він не в змозі приховати хвилювання.

Хлопець підійшов.

— Не міг заснути.

— Як твій брат? 

Ріава важко зітхнув, опустивши голову, але через мить він знов її підняв і на губах була усмішка.

— З ним усе добре. Зілля Мірти подіяло. Він здоровий. — хлопець помітив, як по обличчю мага промайнув біль. — Щось сталося?

Підтиснувши губи, Емріс похитав головою, а потім кивнув.

— Мірта… Вона… — закусивши губу, чоловік відвернув голову. 

— Що з нею?! — тіло хлопця напружилося.

— Вона хвора. На Злам. Не знаю як… вона слабка магічка. Можливо у неї більше часу ніж в інших. Але врешті й вона помре. 

Обличчя хлопця зблідло.

— Як?!

* * *

Ріава

— Вона про це знає? — питаю майже пошепки, кинувши погляд на дім.

Емріс похитав головою, знов сівши на сходинку.

— Вона думає, що застудилася. Я також так думав, та намагався збити жар. А потім перевірив її магічним зором. У неї всередині все чорне. Думаю до ранку їй стане краще і вона подумає, що вже видужала.

— Що ви збираєтеся робити? 

Емріс ні на мить не замислився.

— Я піду в ліс та знайду ту Реліквію.

— Ви не знаєте де вона знаходиться!

— Вже знаю. І піду туди.

— Це небезпечно. Ви не знаєте ліс. Ви не врятуєте її та себе загубите! 

— А у мене є вибір? — чоловік підняв темну брову. — Я не можу дозволити їй померти!

Я судомно зітхнув, опустившись на землю. Дихати стало важко. Те, що казав маг не вкладалося в голові. Мірта не могла захворіти. Звідки? Як?

— Як передається ця хвороба?

— Спочатку ми думали через воду чи кров. Але це не підтвердилося. Хворіють випадкові люди.