Розділ 38. Слабке місце

Небо наче розверзлося. Я бігла притискаючи до себе сумку. Через зливу майже нічого не бачила перед собою. Спіткнувшись, впала, випустивши сумку з рук. Коліна боляче вдарилися об землю.

Людей на вулиці не було. Тихо застогнавши я покрутила головою, а потім спробувала піднятися. Нога відізвалася болем, але мені це вдалося. Схопивши свої речі, побігла до будинку.  

Коли, нарешті піднялася на веранду на мені не було жодного сухого місця.

З кухні долинав аромат чогось.

— Справді. Не обманув. І без мене може впоратися. — буркнула, почалапавши у спальню. На підлозі залишалися калюжі води.

Скинувши з себе мокрий одяг, я швидко обтерлася рушником та натягнула чисту сорочку. У першій кімнаті почулися кроки. Тихо вилаявшись я пошукала поглядом спідницю.

— Ти вже повернулася?! Надворі злива!

Я ледь встигла вдягнути спідницю, коли він зайшов.

— У мене не було вибору. Дощ застав вже по дорозі. — голос наче прозвучав нормально.

— Я приготував суп.

Я окинула його поглядом. Щось у лісі здохло.

— Я чула. — кутики губ сіпнулися угору. Посмішка вийшла не щирою. 

— Як там Таоналу? — спитав, переступивши з ноги на ногу.

— Вже добре. — відповіла, нарешті застібнувши ґудзик на спідниці. — До завтра буде здоровим. 

Чоловік кивнув, все ще тупцюючись на місці.

— Пробач… за сьогодні.

Я здивовано підняла брову.

— Лише за сьогодні? — у грудях стало важко. — Я ж все розумію, — ковтнула слину, — та ні в чому не звинувачую вас. Забудьмо про той прикрий випадок. У нас тут справи.

— Знов на «ви»?

Я тихо зітхнула, опустивши очі.

— Аякже. Ви ж набагато старші від мене. — цю розмову слід було закінчувати, поки не стало гірше. — Ви там сказали щось про суп? Я дико зголодніла! — розсміялась, та обійшовши його, пішла на кухню. 

Я не збрехала — їсти хотілося сильно, а з кухні долинали справді смачні аромати. Переступивши поріг кімнати я жахнулася від того який був там гармидер. Добре, що подивилася під ноги, то могла спіткнутися об мітлу, яка чомусь лежала на підлозі. 

Повернувши голову побачила уламки тарілки. Від цього вигляду кутики губ розтягнулися в посмішці. Похитавши головою, нагнулась, щоб підняти мітлу. І саме у цей момент коліно спалахнула болем. Зойк вирвався раніше, ніж встигла його стримати.

— Щось сталося? — Емріс вже був тут. В його очах стояло хвилювання. 

— Перечепилася… Об мітлу. Ти… Тобто ви, тут що з кимось билися? — розсміялася оглядаючи далі кімнату. Нарешті побачила на пічці казан від якого йшов той приємний аромат. 

— Я ще не встиг прибрати. — змахнувши рукою з магічним перснем він прошепотів заклинання і розкидані речі почали повертатися на місця.

— Ех. Чоловіки… — на душі раптом стало так тепло. 

Було б дивно якби такий сильний маг, як Емріс робив усе власноруч. Через декілька хвилин кухня блищала. Я поки дістала з полиці миски та ложки та пішла накривати на стіл у вітальні. Йти на веранду зараз не хотілося.

Коли усе було готово, я сіла на циновку підігнувши ноги. Зачерпнувши ложкою суп, відправила його до рота. На смак він був трохи солоний, з великими шматочками батату та платана, які ніяк не хотіли вміщатися у ложці.

— Не знаю, що вийшло, — знизав плечима чоловік, — але здається їстівне.

— Не тільки їстівне, а й смачне. У вас непогано вийшло, як для людини, яка майже не готує. 

Ми більше не розмовляли поглинаючи вечерю. Дощ все ще не закінчився, стукаючи по даху. Приємне тепло розливалося тілом. Відкинувшись на руки, я дивилася, як великі краплі стукотять по дерев’яним дошкам на веранді. Там Емріс з Ріавою тоді не встигли полагодити навіс.

Позіхнувши, я прикрила очі, слухаючи звуки, якими наповнювався вечір.

— Я вже піду спати. Дякую за вечерю. — посміхнулася кутиками губ та встала на ноги. Аж раптом мене кинуло вбік, усмішка зникла. 

— Все добре? — чоловік підхопився.

— Так. Ноги відсиділа. Різко встала. — запаморочення вже пройшло. Не дивно після такого дня, що я почувала себе погано. — Я піду відпочивати. Спокійної ночі.

Не пам’ятаю, як дісталася ліжка. Не роздягаючись впала на нього та миттєво заснула.

Через декілька годин мене розбудив холод, а ще дико боліла голова. Тонка ковдра зовсім не зігрівала. Покрутившись трохи я спробувала встати й тільки тепер зрозуміла, що зі мною справді щось не так. Мені було важко дихати. Шкіра блищала від поту.

«Невже я захворіла? — подумки вилаялася. — Не варто було йти додому під дощем» Але картати себе було вже марно.

Відкинувши ковдру, я сіла, голова відразу пішла обертом.

— Емрісе. — покликала, дивуючись, як охрип голос. — Емрісе.

Чоловік лежав на сусідньому ліжку, розкинувши руки. Почувши мій тихий голос він відкрив очі.

— Що? — прошепотів. Голос у нього не був сонним, він ще не спав.

— Можете принести мою сумку. — на груди наче поклали цеглину, говорити було важко. — Я здається застудилася.

— Що?! — відсунувши прозору тканину, що захищала ліжко від комарів він швидко підійшов до мене. Його долоня була занадто гарячою на моєму чолі.

— Дійсно. Зараз. 

Моя сумка лежала біля стіни.

— Дістань пляшку... на ній написано «від застуди». Треба дві ложки.

Емріс сходив у кухню за ложкою, а потім знов сів на моє ліжко. Я спробувала сісти, спираючись на подушку. Рідина була крижана, боляче обпікши горло.

— Якщо раптом… сильніше підніметься температура… візьміть пляшку «жарознижувальне», воно таке світло зелене.    

Сповзши назад на ліжко, зрозуміла, що мене знов накриває сон. 

До ночі температура посилилася. Емріс вже не лягав спати, сидячи на своєму ліжку. Іноді він підходив, щоб змінити їй хустку на чолі. Дівчина палала. Рвучко розвернувшись, Емріс підійшов до сумки та почав шукати те що вона казала. У потрібній пляшці було зовсім мало рідини, напевно вона більшість використала коли варила зілля для племінника вождя. Але здається і цього має вистачити.