Розділ 37. Біля ліжка хворого

Все змінилося в одну мить. Спочатку я не розуміла, що сталося. Ми нічого не зробили, щоб розгнівати Ракоту. На ранок майже все селище шепотілося про те, що старший брат Ріави не повернувся з лісу. Він пішов шукати нас. Він думав, що шукає нас. Але ми увесь вчорашній день провели у будинку й не бачили нікого.

Люди більше нам не усміхалися, не говорили. Але їхнє мовчання було змістовним — ми джерело їхніх бід, нам треба забиратися звідси. Переговоривши вчора з Емрісом Ракота не сказав, що звинувачує нас у цьому. Мабуть, він сподівався, що син незабаром повернеться.

Ні я, ні Емріс не змогли за ніч закрити очей. Емріс пропонував Ракоті та вождю допомогти з пошуками. Але ті відмовилися. 

Таоналу принесли по обіді, він був у крові. Я встигла вибігти з хати, коли побачила, як його несли. Один тримав за ноги, інший — під плечі, третій йшов поруч з кривавим порізом на плечі. Обличчя всіх були похмурі. Зі сходів мені було важко краще роздивитися.

Приклавши руку до грудей, я провела їх поглядом, здається забувши, як дихати. За спиною почулися кроки — Емріс вийшов на веранду.

— Таоналу знайшли.

Брат Ріави був досвідченим мисливцем, який сотні разів ходив у джунглі. Як таке з ним сталося? І чи живий він?

* * *

Я постукала в одвірок, зробивши обережний крок. Таоналу лежав на циновці, Ріава сидів біля нього. Побачивши мене, він швидко витер долонею сльози.

— Що ти тут робиш? — занадто різко сказав він.

Прикусила губу, кинувши погляд на пораненого.

— Мені твій батько дозволив… — не знаю чому, але Ракота не став заперечувати.

—  Йди. У мене зараз немає часу на уроки. — хлопець відвів очі.

— Я прийшла не для того. Як він?

Ріава шумно зітхнув, прикусивши губу. Відповідь довелося чекати довго.

— Цілителька його оглянула та не знайшла нічого стороннього у рані. Він хоч втратив багато крові, але вона сказала, що рана не смертельна.

— Це ж добре!

Нижня губа хлопця затремтіла.

— У нього жар. Вона зробила все що могла, далі на все воля богів. 

— Давно? — руки вкрилися сиротами.

— Три години.

— Ти можеш розповісти що вона робила?

Хлопець здивовано подивився на мене.

— Я вмію лікувати. Я донька цілительки. — спробувала зробити глибокий вдих, легені відізвалися болем. Руки помітно трусилися. Таке траплялося завжди, коли сильно починала нервувати.

Ріава став перераховувати те, що робила їхня місцева цілителька. Я відмітила у себе в голові, що вона використовувала звичні методи.

— Вона володіє магією?

— Наскільки мені відомо, ні. На острові немає магів. Що ти збираєшся робити? — хлопець звівся на ноги.

Я відвела погляд, побачивши, як в його очах спалахнула надія. Мені не хотілося його розчарувати.

— У мене є трохи магії. Я можу спробувати свої зілля. Дозволиш? 

Хлопець деякий час дивився на мене невпевнено, а потім кивнув. 

Вкотре я шкодувала, що не вмію зцілювати дотиком. Деякі заготівлі у мене вже були, по них треба було сходити додому. 

Емріс стояв на веранді обпершись руками об поручень. Зачувши мої кроки він рвучко повернув голову. 

— Ти була у нього? — спитав. Хоч в його голосі не було невдоволення я знала, що йому це не подобається. 

— Так. І збираюся повертатися.  

— Для чого?

— У Таоналу жар. Я хочу спробувати його збити.

— Без тебе впораються.  Краще не блукай островом зайвий раз.

Я нахмурилася, склавши руки на грудях. 

— Я хвилююся за тебе.  Після того, що сталося вчора…

Мої брови полізли на чоло.

— Я хоч не маю такої сили, як ви, але я не беззахисна. Тому досить цих розмов. Я вже казала,  що нікуди не поїду.

— Невже ти не розумієш, що тут знаходитися небезпечно?

Я пирхнула.

— Невже ти забув,  що й в імперії мені загрожує небезпека. А тут хоча б я можу бути корисною.

— У чому? Приготувати їжу я можу сам.

Мене накрило обурення.  Я вже відкрила рот, щоб відповісти, але відразу закрила його.

— Йдіть до біса, Емрісе.  — долоні стиснулися в кулаки. Хотілося ще щось сказати,  але гнів виявився сильнішим. 

— Я вже домовився, щоб тебе відвезли на інший острів де ти сядеш на корабель додому. — крикнув він.

Не озираючись, я показала йому середній палець. 

Шлунок скручувався у тугий вузол,  було важко дихати, але що найприкріше — на очі наверталися сльози. 

Тиждень тому здавалося було все добре. Був вечір, небо вже горіло червоними та помаранчевими кольорами. Вперше за довгий час мені було затишно поруч з ним. Він сміявся, розповідав історію про драконів. Я захоплено слухала,  не вірячи, що ці величезні ящірки існують.