Розділ 36. Загублені у джунглях

Я рвучко озирнувся, і тільки тоді побачив, що це Таоналу. Плечі полегшено опустилися. 

— Чого підкрадаєшся? — звівши брови, спитав я.

— Нам треба поговорити. — сказав Таоналу, на його обличчя набігла тінь.

— Міг це зробити вдома. 

Таонаолу підібгав губи та кинув швидкий погляд у бік гостьового будинку де жили Мірта та Емріс. 

— Ходімо в ліс. 

Я напружився, але сперечатися не став, Таоналу рідко розмовляв зі мною у такому тоні. Нам пощастило мати теплі братерські відносини. Тому не сперечаючись пішов за ним.

Ми відійшли від селища. Десь на деревах крикнула мавпа, не пройшло декількох секунд, як їй почали відповідати інші.  Почекавши поки гомін голосів стихне, Таоналу похмуро подивився мені в очі.

— Ти робиш помилку.

— Не розумію. — я справді не розумів що трапилося.

— Я бачив, як ти дивишся на чужинку. Ти знаєш наші правила. Тобі не можна у неї закохуватися. 

Тепер вже я нахмурився, сильно стиснувши щелепу. 

— Ти забув, що просив дядько?  Ти маєш…

— Я знаю, що маю робити! — кров вдарила в голову. — Ваші припущення не мають нічого спільного з тим, що відбувається насправді!

— Будь обережний з нею. Вона може тебе використовувати,  щоб ти допоміг з Реліквією. 

— Ми про неї не розмовляємо. Мірта хороша людина.  Вона не здатна на підлі вчинки.

Таоналу важко зітхнув, поклавши руку мені на плече. 

— Ти її не знаєш. Вона така ж чужинка, як інші.

—  Більшість чужинців чхати хотіли на нас. А вона цікавиться нашою мовою та культурою. Вона хороша.

— Що й доводить мої слова. Будь з нею обережним. А краще зроби так, щоб вони швидше поїхали та не шукали тут Реліквію. Це прохання дядька.

— Чому він сам їм це не скаже? — зігнув брову я.

— Бо якщо це зробить він, це буде підтвердження,  що Реліквія тут.

* * *

Пройшов тиждень. За цей час не сталося ніяких змін. Чужинці все ще були на острові й здається нікуди їхати не збиралися. Таоналу це не подобалося. 

Те, що Ріава зі своїм завданням не впорається було вже зрозуміло.  Аж занадто він зблизився з чужинкою. Спочатку дядько схвалював такий розвиток подій. Молода сестра мага була з вигляду доброю та наївною дівчиною. Спілкуючись з нею можна було без зайвих питань приглядати за її братом.

Ріава пішов з будинку ще вранці. Вже перевалило за південь, а його ще не було. Зазвичай молодший брат не проводив за межами дому стільки часу. Неприємні підозри закралися йому у голову. Зрештою він вирішив перевірити усе сам.

Прийшовши до будинку Емріса, хлопець піднявся на веранду та постукав у двері. З будинку не долинало голосів. Він знав, що цього робити не можна, але вирішив все ж перевірити. Штовхнувши легкі дерев’яні двері, Таоналу зазирнув усередину. У першій кімнаті нікого не було.

— Емрісе?! Ви вдома? — гукнув на всяк випадок. У відповідь тиша.

Відчинивши двері, він зайшов. У першій кімнаті було чисто та прибрано. Обережно ступаючи по дерев’яній підлозі Таоналу зазирнув у другу кімнату де була спальня. Брови молодого чоловіка зійшлися на переніссі — речі чужинців зникли.

Вийшовши на веранду він склав долоні біля губ, видавши декілька звуків пташиною. Відповідь прийшла через дві хвилини — у будику сестер Солонгтон було також порожньо.

Вилаявшись, Таоналу стукнув кулаком по стегну. Швидко повернувшись додому він переповів усе батьку.

— Їх немає! Ні у будинку Емріса, ні у Солонгтон. Їх речі також зникли! Здається Ріава все ж повів їх у джунглі.

Батько підвів голову, між сивими бровами пролягла глибока складка.

— Ти впевнений? Ріава й до того водив ту дівчину у ліс.

— То було недалеко. Для чого їм забирати речі та зникати без попередження? Вони не збиралися повертатися! Я на шляху сюди наказав обшукати селище. Якщо ніхто не знайдеться, тоді піду їх шукати.

Побоювання Таоналу справдилися — у селищі дійсно не було ні Емріса з Міртою, ні сестер Солонгтон. На причалі їх також не бачили, тому відразу відкинули версію, що вони покинули острів.

Зібравши своїх людей Таоналу пішов у джунглі.

* * *

 Ріава повернувся під вечір. На веранді висіли запалені ліхтарі. Піднявшись по сходах хлопець побачив батька. 

— Де ти був? — у його голосі звучала сталь.

Ріава широко відкрив очі. Йому був не зрозумілий гнів батька.

— В Емріса. Я ж попереджав що буду там цілий день. Допомагав полагодити дах, після вчорашньої зливи. 

— Не бреши. — батько повільно піднявся з крісла. — Я теж був там. Будинок порожній. Вас там не було!

— Як це не було? — розгубився хлопець. — Ми цілий день знаходилися вдома. Навіть нікуди не виходили. 

— Тоді, як ти поясниш те, що ні я, ні Таоналу вас не бачили? Я особисто приходив у той дім перед тим, як дозволити твоєму братові вирушити на ваші пошуки. Але ні вас, ні речей там не було.  Так само як у будинку сестер.

— Вони також були з нами. Точніше з Міртою, поки ми з Емрісом лагодили дах. Вони готували їжу на кухні. Я не розумію, батьку! Спитай будь-кого з сусідів. Вони ж нас бачили.

— Вас ніхто не бачив. Ми обшукали усе селище.

Ріава безсило опустився на сходинку, взявшись за голову.