Розділ 34. Казка серед джунглів

Ріава

Вона все ще недовірливо дивиться на мене, але йде слідом у джунглі. Навряд те місце яке я хотів їй показати хтось бачив з чужинців. Воно знаходилося далеко від селища, серед зелених дерев. Туди вела ледь помітна стежка, про яку знали лиш місцеві. Чужинець легко міг заблукати.

Подавши руку, я допоміг їй переступити через корінь, що випирав із землі.

— Ось тут обережно. 

Вона подарувала усмішку, схопившись за долоню. 

— Ще довго? 

— Ще трошки. — вона спіткнулася об камінь, але я встиг її вчасно спіймати. 

Ми йшли вже двадцять хвилин, за цей час вона жодного разу не пожалілася на те, що тут волого чи те, що у кущах хтось постійно шурхотів. Спочатку я боявся, що вона злякається та нам доведеться повернути назад у селище. 

Дівчина йшла, крутячи головою, роздивляючись птахів, що сховалися на деревах. Я шкодував, що не міг йти з нею поруч, та дивитися, як вона усміхається, коли бачить, щось нове для себе. Стежка тут була вузькою.

Попереду почувся плескіт води. Майже прийшли.

Відсунувши гілку з великим листям, я озирнувся, щоб побачити її реакцію. Дівчина визирнула з-за мого плеча і здається забула, як дихати. В очах світилося захоплення. 

Попереду розкинулася галявина з водоспадом, який стікав по вкритій мохом скелі, падаючи у невеличке озерце.

Над кришталевою водою танцювали метелики. Вони були мов клаптики різнокольорового шовку, які хтось розсипав у повітрі. 

Обличчя дівчини світилося від захвату. Зробивши декілька обережних кроків, вона простягнула до них руку. Декілька метеликів у ту ж мить злетіли на розкриту долоню.

— Вони мене зовсім не бояться. — тихо, щоб не сполохати, вимовила вона.

— Вони знають, що ти їм не нашкодиш. 

Вона усміхнулася, миттєво зашарівшись.

* * *

Мірта   

Це місце було наче з казки. Я стояла майже не ворушачись, щоб не злякати метеликів. Їх тоненькі невагомі лапки лоскотали шкіру, змушуючи мене сміятися. У Рамплурі я ще ніколи не бачила так багато метеликів в одному місці. 

— Дякую тобі, Ріаво. — усміхнулась, подивилася на нього через плече. Хлопець подарував мені усмішку та підняв очі. Я перевела погляд туди, куди він дивився й ахнула. — У нього крильця майже золоті. Як гарно, Ріаво!

Очі зволожилися від захвату. Це місце справді було наче з казки: малесенькі крапельки на зеленому листі, чудернацькі помаранчеві квіти з червоними жилками на пелюстках. Скеля, з якої падала вода була невисокою — десь під три метри, а над нею у легкому серпанку тремтіла райдуга. І метелики… 

Я прикусила кінчик губи, щоб стримати тихий схлип, по щоці ковзнула сльоза. Якщо Книга Життя та Смерті дійсно на цьому острові, то я зовсім не здивована. Бо тут… У мене перехопило подих, і перемішалися усі думки в голові. Джунглі були прекрасними, навіть найменший клаптик дихав життям. 

Тут не було місця тривогам. Вона просто не встигала затриматися, коли її підхоплювали ніжні крила метеликів та відносили у далечінь.

Не знаю скільки так стояла. Здається вже пройшло декілька годин. Озирнувшись, побачила, що Ріава сидить на камені та щось шепоче до світло-коричневої змійки, яка влаштувалася на його передпліччі. Почувши шурхіт, хлопець підняв на мене голову. 

— Ти до неї говориш? — спитала, відчуваючи тривогу та інтерес одночасно. 

— Так. 

— Вона не отруйна? 

— Ні. Можеш її погладити. Вона любить людей. 

— Їсти? — у мене вирвався нервовий смішок. Змій я не боялася, вони дійсно не шкодили, якщо їх не чіпати. Але ці були зовсім не схожі на тих, що водилися у нас в Алісії.

Ріава тихо розсміявся, торкнувшись пальцями до гладенької шкіри змійки.

— Вона каже, що їй більше подобаються ящірки та пташенята. Ти не в її смаку. 

У мене вирвався вдруге нервовий сміх.

— Це тішить. 

Щось прошепотівши до змійки, Ріава відпустив її у траву та встав на ноги.

— Так, а що вона тобі казала? — несподівано знов спалахнув інтерес. Головою я розуміла, що скоріш за все вона не вміє розмовляти, але…

— Сказала, що побачила гарну незнайомку та приповзла подивитися.

Я пирхнула та закотивши очі, все ж таки розсміялася. 

— Чомусь мені здалося, що вона цього не казала. — тепер ми стояли один навпроти одного, мені довелося підняти голову, щоб дивитися йому в очі.

— Не буду ж я брехати тобі. — губи хлопця розтягнулися в усмішці.

— Та ну тебе. — махнула рукою, стрельнувши у нього очима, а потім знов повернулась до водоспаду.

Я навіть спиною відчувала, що він усміхався. Коли Ріава став поряд, скосила на нього очі, намагаючись стримати дурну посмішку, що вже розтягувала губи. Хлопець підняв руку і на долоню відразу сіли декілька синіх метеликів із жовтими цятками. Тепер вже стриматися було важче.