Розділ 33. Зайва

Катана

Дівчина відчинила двері й одразу побачила два невдоволені обличчя та руки складені на грудях.

— Ти де була? — Лара навіть з місця не зрушила, слідкуючи очима за сестрою.

Катана пройшла до плетеного крісла та впала, закривши обличчя долонею.

— Не кажи, що ходила до нього. Ми ж домовилися.

Катана важко зітхнула.

— Нам треба його допомога.

Лара ображено підібгала губи.

— Після всього, що я розказала вам про нього?! Якщо Книга…

— … опиниться в нього то буде усім погано. — перебила її Катана. — Так, я пам’ятаю. Але твої передбачення дуже рідко здійснюються.

— Але здійснюються. — Лара відвернулася до вікна, провівши поглядом різнокольорову пташку. — Що ти йому сказала?

— Все.

— Все?! — майже хором вигукнули сестри.

— Емріс наша не єдина проблема. Хтось ще шукає Книгу. Коли я вже збиралася йти, відчула спалах чорної магії. Нас хтось підслуховував. — Катана прибрала долоню з обличчя, сівши рівно. — Я не знаю, хто це міг бути, але він злякав мага. 

— Він міг зіграти страх. — сказала Майа, яка до цього мовчки стояла склавши руки. — Ти впевнена, що то була не його магія? Він легко міг задурити тобі голову.

Катана пирхнула, кинувши погляд на сестру.

— Те, що ви мене старші на пів години не робить мене дурнішою. Він не чорний маг, а та магія була чорною. — побачивши, що сестри дивляться на неї з недовірою, дівчина махнула рукою. — Завтра з ним зустрінетеся та самі все побачите.

— Добре. — недовіри в очах Лари не поменшало. Накрутивши на палець темне з рудим відливом пасмо, дівчина задумливо подивилася у вікно. — Але, якщо те, що ти сказала правда, нам треба вирахувати чорного мага. І бажано швидше, поки він не перейшов від підслуховувань до дій. 

* * *

Мірта

З моменту, як приходила Катана пройшов тиждень.  Тепер сестри були у нас частими відвідувачками. Вони з Емрісом сиділи на циновці у вітальні розклавши сувої. Для мене там місця не було. Тому більшість часу я проводила на кухні та на веранді. Хоча, звичайно, мене ніхто не проганяв, але й пояснювати незрозумілі речі не поспішали. 

Іноді я сиділа поряд намагаючись зрозуміти те про що вони розмовляли. Неприємно було відчувати себе дурною та непотрібною. Сестри та Емріс були сильними магами, вони могли чаклувати складні заклинання. Я ж навіть захистити себе магією не могла у випадку чогось.

Поки вони сиділи з'ясувалося,  що Емріс при перекладі рун зробив помилку і повністю змінився сенс речення. Тепер усе виправили. 

Тихо зітхнувши я піднялася з циновки та пішла у нашу спальню. Це ніхто не помітив.

Захопивши капелюх, повернулася,  кинувши на них побіжний погляд. До вечері ще було повно часу, а поки я могла прогулятися по селищу. Все одно робити нічого.

Не встигла пройти десять метрів, як звідкись почулося веселе:

— Miarahaba.

Я озирнулась. Ріава стояв за кілька кроків, усміхаючись, як завжди. Сьогодні на ньому була туніка молочного кольору, довге волосся заплетене в декілька кіс.

— Привіт. — я спробувала усміхнутися, але кінчики губ знов сіпнулися униз. І він це помітив.

— У тебе щось сталося? Ти сумна. 

Я знизала плечима.

— Спека. Я просто втомилась. — мені не хотілося жалітися Ріаві. Тим паче розказувати, що я почуваюся зайвою. Я й справді була зайвою. Якби не та хитрість Емріс ніколи мене не взяв із собою.  Я для нього баласт.

Здається щось відобразилося на моєму обличчі, бо в очах хлопця з’явилася тривога.

— Хочеш… прийти до мене додому? Посидимо на веранді. Там тінь. Мати зробить тобі напій.

Я вагалася, не знала чи правильно це.

— А твоя сім’я не буде проти? Я ж чужинка. І ось так без запрошення. 

Хлопець усміхнувся кутиками губ та похитав головою.

— У тебе є запрошення. Від мене. — побачивши у моїх очах сумнів, хлопець додав. — Ви наші гості. Ми вам раді. 

Я все ще вагалася, але врешті кивнула, подарувавши йому усмішку. Хлопець просяяв. 

Будинок його сім'ї знаходився за не дуже далеко від нашого. Ступивши на веранду я озирнулася та переступила з ноги на ногу. Мені все ще було не зручно приходити сюди.

— Твій батько точно не буде проти?

— Tsia.

— Що? — розгубилася я.

— Усе добре. — хлопець знов перейшов на зрозумілу мені мову. — Батько знає.

Поки хлопець пішов у будинок за напоями, я обережно сіла у плетене крісло. З минулого разу тут майже нічого не змінилося, хіба що не горіли ліхтарі.

Ріава повернувся за декілька хвилин з тацею на якому стояв глечик та дві бамбукові чаші. 

— Дякую. — посміхнулась кутиками губ. 

Деякий час ми сиділи мовчки. Тримаючи обома руками чашку, я дивилася як на дорозі недалеко діти стрибали на одній нозі, влаштовуючи перегони. 

Кутики моїх губ сіпнулися угору.

— У нас однакові ігри. — помітила я. — Ми також влаштовували такі перегони. Тільки я постійно програвала…

Ріава прослідкував за моїм поглядом та тихо розсміявся.

— Я також. Мій брат завжди був у всьому перший.

— Не вмієш тримати рівновагу? — чомусь мені здавалося, що Ріава вправний у всьому.

— На жаль. — якщо Ріава дійсно жалкував про це він не показував цього. Голос хлопця все ще залишався веселим.

Я знов перевела погляд на вулицю. Люди гомоніли про щось проходячи повз. Іноді вони щось казали Ріаві й той їм відповідав.