Розділ 29. Фрукти для гарної пані

Ми піднялися по дерев’яним східцям у будинок.  Він також знаходився над землею, як усі інші.  Першою виявилася невелика але затишна кімната з столиком та плетеними кріслами.  До стіни була прибита картина у тонкій дерев'яній рамі. Там був зображений берег з пальмами. 

Опустивши сумку на підлогу, я озирнулася. Дверей, як таких тут також не було.

Емріс лиш окинув кімнату поглядом та пішов до іншої. Я пішла слідом. Там знаходилася спальня з одним великим ліжком. 

— О… 

— Я вже попросив господаря будинку замінити ліжко. Скоро тут буде два. 

— А-а… — мені стало незручно, що він це озвучив.

— Я б могла лягти у гамаку. — у першій кімнаті я перед цим помітила натягнуту тканину.  

— Можеш спати де завгодно, але ліжко не буде зайвим.

На цьому й закінчили. Емріс поставив свої речі біля стіни, пішов оглядати далі будинок. Я швидко принесла туди ж свою сумку.  

Чим більше ми спілкувалися тим меншою та дурнішою я здавалася собі.  Навряд Емріс цього хотів, але поруч з ним я відчувала себе дитиною. Загалом я такою й була. Скільки б мені не було років я все-одно буду для нього малою. Хоч у двадцять,  хоч у п’ятдесят.  Тому, думаю, у мене не складе зусиль грати роль молодшої сестри.

Поки я стояла посеред спальні він повернувся. 

— Піду куплю нам їжу. Влаштовуйся поки. Нікуди не виходь. Якщо прийде господар будинку скажеш куди поставити ліжко. 

Я зігнула брову, дивлячись на нього.

— Забув. — сказав Емріс. — Я зараз зайду до нього сам усе скажу. Не ходи нікуди.  Чекай тут.

Мені захотілося виказати все, що я про нього думаю. Невже він дійсно мене вважає настільки…

Я вже відкрила рот, щоб почати казати, що я не мала дитина, а потім знов закрила. У нього був привід так ставитися до мене. На жаль… 

— Добре.  Йдіть. Я поки огляну будинок. — швидко зобразила на губах слухняну посмішку.

* * *

Я вже встигла роздивитися глиняний посуд на кухні, коли хтось постукав.  Рвучко озирнулася, шукаючи звідки долинає звук. Стукали у двері. Вони тут були більш для краси ніж для захисту від злодюжок. Маю надію,  що крадіжки тут не поширені.

На порозі стояв кремезний чоловік у полотняній туніці. За ним двоє молодих хлопців з дерев’яною рамою на плечах.  

— Емріс… немає. — язик ніби прилип до піднебіння. Серце бухнуло у грудях.

— Fanaka! — промовив чоловік і усміхнувся. Його долоня зробила широкий жест углиб будинку.

— Що?.. — я зробила крок назад. — Ви... ви що?

Один з хлопців показав пальцем на дверний отвір завішаний шторою. Там була спальня. 

— А-а… ще одне? — промовила я здається зрозумівши. — Ліжко?

Чоловік кивнув.

— Fanaka dormita.

— Dormita. — повторила я. Чоловік схвально кивнув розплившись в усмішці. — Проходьте. — швидко показала у бік спальні.

Проходячи вітальнею вони зачепили глечик з водою, що я п'ять хвилин тому принесла з кухні та поставила на стіл. Я інстинктивно кинулася до нього, ледь встигнувши зловити біля підлоги.  Вода хлюпнула на ноги.

— Ох! — зойкнула. — Обережно ж!

Чоловіки завмерли. Кремезний чоловік кинув на хлопців невдоволений погляд, а потім посміхнувся до мене.

— Sori! Sori, madama!

Від цієї його посмішки мені стало ще більше не по собі. 

— Добре вже, несіть своє fanaka dormita. — сміх проти волі вирвався з губ. 

Через кілька хвилин друге ліжко вже стояло поруч із першим. Вони щось радісно вигукнули одне до одного, я прикусила губу. Із всіх слів вдалося розпізнати «madama» й «milay». Друге могло означати будь що. Сподіваюся нічого поганого.

Відсунувши велике ліжко убік вони поставили одномісне до стіни.  Потім вони кудись пішли. Через п'ять хвилин повернулися лише ті двоє з матрасом та тканиною у рулоні. 

Я мовчки стояла біля стіни дивлячись,  як вони натягують тканину над ліжком. Посміхнувшись, вони знов зникли. На цей раз я думала, що пішли з кінцями. Але ні…

Ще через декілька хвилин знов пролунав стукіт у двері. На порозі стояли ті ж двоє усміхнених засмаглих хлопців з корзиною з фруктами.

— Це… для нас? — запитала, вказуючи на корзину.

— Ho an’ny madama tsara tarehy! — сказав один і вклонився жартома, відкинувши довге волосся з чола.

— Madama tsara tarehy! — повторив інший і штовхнув товариша ліктем.

Я кліпнула,  густо почервонівши.

— Що?.. Емріс де тебе чорти носять? — буркнула я та швидко зобразила усмішку

Хлопці радісно поставили корзину у вітальні ще раз усміхнулися і пішли назад, щось наспівуючи. Один із них обернувся не зупиняюсчись й підморгнув.

Я швидко закрила двері, бажаючи сховатися. Руки тремтіли, обличчя палало, губи розтягувала дурна посмішка. Приклавши руку до чола я помітила,  що воно й справді гаряче.

Корзина з фруктами так і залишилася стояти на підлозі. Я підійшла, кинувши на них погляд.

«Цікаво,  що вони сказали? — замислилася.  Може, щось типу «ось, як ви просили», або щось схоже на «для гарної пані» — жар ще більше прилив до щік. — А може «з'їж та помри дурна чужоземко».

Від останньої думки мене кинуло в холод. 

Довго на самоті мені побути не дали. Тихо стукнули двері, змусивши мене підстрибнути на місці. На порозі з’явився Емріс.

— Нам принесли друге ліжко.  — повідомила йому. — І фрукти…

Емріс кинув зацікавлений погляд на корзину.

— Я попередив, що ти не знаєш мови. 

Я переступила з ноги на ногу, зціпивши пальці.

— А що означає milay? — шкода, що це єдине, що я могла відтворити.

Емріс підняв брову.

— Це він сказав?

— Е-е. Ні. Якісь хлопці.  Принесли ліжко. Ти знаєш хто це?

— Напевно то його сини. Бачив мигцем, коли заходив. Milay означає гарна. 

Від цього я знов зашарілася. 

Чоловік дістав з кишені штанів пляшечку.

— Місцеві сказали, що допомагає від спеки. У нас не так багато часу, щоб адаптуватися.  Треба починати пошуки книги поки це не зробили інші.