Розділ 28. Райський острів

На острів ми прибули через декілька днів. Більше сестри не намагалися з нами поговорити та трималися відсторонено. Я більше не відходила далеко від Емріса. Тим паче зовсім скоро усі мої думки зайняла майбутня адаптація до спеки. Про те, що буде спекотно я знала від самого початку. Але щоб настільки?!!!

У порт ми прибули вдень у самий пік, коли Златан стояв високо у небі. Обмахуючись саморобним віялом, я переступала ногами слідом за Емрісом. Маг також виглядав змученим, але стійко тримався.

У бірюзовій воді похитувалися невеликі рибацькі човни. Наш корабель був найбільшим, відразу кидаючись в очі. Він мав забрати якийсь вантаж та відвести його далі на архіпелаг. 

Поки ми йшли я намагалася не зіштовхнутися з носильниками, які тягли якісь ящики. Моя увага повністю була зайнята розгляданням пейзажу. Вздовж берега стояли одноповерхові споруди з пальмовим дахом. 

— Пальми… Свята Алісіє. Оце так чудасія. — я ледь не пускала слину від захвату. 

Коли я вперше побачила їх на картинці в книзі вони не справили на мене стільки вражень. 

Роззявивши рота я читала вивіски. Це вже була не імперія, тому жодної знайомої літери. У Емріса здається проблем з розумінням місцевої мови не було. 

— Скільки мов ви знаєте? — спитала я.

— Не рахував. — кинув чоловік, вишукуючи щось на березі. 

— А якщо приблизно.

— Десь двадцять.

— Ого. Так багато. — це викликало у мене шок. — Це важко? Скільки на це пішло часу?

— Сто років. Мені легше вчити мови. Це особливість великого магічного дару. — чоловік нарешті знайшов, що шукав. — Он таверна. Ходімо щось вип’ємо та заразом розпитаємо за житло. 

Коли ми зійшли з пірсу мої ноги втонули у теплому піску, який миттєво набився у взуття. Таверна була трохи піднята над піском на дерев’яних палях, напевно, щоб вберегти її від припливів. Замість вікон були отвори з полотнищами, які мали захищати від сонця. Двері заміняла вузька арка. 

У повітрі відчувався запах спецій та алкоголю, а ще поту.

Тут мені довелося закрити рот, щоб не закашлятися. Більшість столів вже були зайняті людьми. Я, як злякане кошеня тулилася до плеча Емріса. Люди тут дуже відрізнялися від тих, що я бачила до цього. Перше, що мені кинулося в очі, тільки я зійшла з корабля — колір шкіри. Тут переважали теплі кольори від темно-оливкового до бронзового.

Я вчасно підібрала щелепу,  щоб не привертати ще більшої уваги. Зараз ми були єдиними з такою світлою шкірою. Як білі молі. 

Емріс поряд важко ковтнув слину. Піднявши очі, я побачила піт на його чолі. Обличчя чоловіка порожевіло, а в очах з’явилося шалене бажання десь закопатися. 

— Вам погано? — спитала я.

Ми вже зайшли під дах таверни, подалі від палючих променів. Емріс не поспішав відповідати. Важко дихаючи він хилитнув головою у бік барної стійки. За нею стояв господар таверни — засмаглий чоловік з сивою косою.

«Вражає» — мої очі знов стали як дві золоті монети. 

За ним знаходилися полиці з пляшками темного скла, сушеного м’яса та фруктами у глиняних тарілках.

Емріс щось сказав йому незрозумілою мені мовою, господар таверни йому відповів діставши два глиняні кухлі.

Забравши свій, Емріс осушив половину не відходячи від барної стійки. Я обережно взяла кухоль у руки.  Рідина всередині була прохолодною та приємною на смак. 

«Ммм. М’ята?..»

Через декілька хвилин обличчя Емріса почало набувати знов свого звичного відтінку. 

Поставивши кухоль на барну стійку він знов щось спитав у господаря таверни. Я зробила ще один маленький ковток з цікавістю поглядаючи на них. 

— Він каже, що знає де можна зняти невеликий будинок.

— О… — на більше мене не вистачило.  — Чудово.

Емріс дочекався коли доп'ю та повів шукати будинок. Я захопливо оглядалася, поки мене тягнули кудись за руку. Я навіть не відразу це зрозуміла. Щоки вкрилися рум’янцем. 

Селище знаходилося недалеко від берега та займало собою велику територію. Невеликі дерев’яні та глиняні будиночки стояли тісно один до одного,  але трохи далі відстань між ними була більшою. 

Ми пройшли майже у самий кінець. Тут було тихо, на відміну від центру. Тихо, це майже не чути людських голосів, замість цього спів птахів,  якісь дивні крики. Місцеву флору та фауну мені захотілося дослідити найближчими днями. 

Свою руку мені не вийшло вивільнити з його великої долоні. Коли я це спробувала зробити, Емріс невдоволено шикнув. Я відчувала себе малою дитиною яку страшно випустити з поля зору. Зітхнувши, я полишила ці спроби.

Емріс швидко знайшов того про кого казав господар таверни та домовився за будинок. 

— Що він казав? — кинула на Емріса допитливий погляд коли ми залишилися самі. — Він щось питав про мене? Чого так дивився?

— Спитав хто ти мені.

— І?.. — я затамувала дихання. 

— Сказав, що ти моя молодша сестра. 

— О… — полегшено видихнула.  До цього мене не цікавило, що про нас подумають інші. — А чого сестра? — не знаю для чого спитала.

Емріс кинув на мене здивований погляд.

— А ким треба? 

Я зам’ялась,  почавши перебирати пальцями складки на спідниці.  

— Ну… я… Не знаю.  Я думала,  що ви знов скажете, що я ваша колега. 

— Для тебе це краще. Вбереже від настирливих залицяльників. 

— О… — здається це увійшло мені у звичку. — Гадаєте вони можуть бути?

— А чим ти дивилася? — Емріс хмикнув. — Поки ти йшла на тебе озиралися та шепотілися.

— Я не зрозумію навіть якщо вони будуть казати мені це прямо. — стала я, склавши руки. — Могли б відразу сказати,  що я ваша дружина,  і тоді б узагалі ніяких проблем.

Емріс нахмурився.

— Ніяких дружин та коханок. Будеш сестрою.

— Сестра так сестра. — занадто швидко погодилася я. Емріс підняв брову. — А що вони про мене казали ще?