Розділ 27. Спільна мета

Емріс спустився до кают, щоб перевірити пасажирів. Більшість були попереджені за протоку сирен, але це не скасовувало паніки. Обійшовши на прохання капітана каюти, чоловік пішов до себе.

Я сиділа на ліжку, обійнявши коліна руками. Побачивши, як відкриваються двері, несвідомо напружилася. 

— Все нормально? — спитав чоловік,  заходячи у каюту.

Я знизала плечима.

— Ви поранені? Я чула звук битви.  — скочила на ноги.

Втомлено опустившись на стілець, чоловік переповів усе, що сталося за останні пів години.

Мені не було чого сказати. Знов сівши на ліжко, я обійняла коліна руками.

— Ми майже покинули протоку. Якщо хочеш, можеш ще поспати, сніданок буде сьогодні пізніше.

Не встигла я щось відповісти, як у двері постукали. Емріс пішов відкривати. За дверима виявилася та рудоволоса дівчина із сестер трійнят.

— Я хотіла запросити вас на сніданок у нашу каюту.

Емріс здивовано підняв брову.

— Прошу, не відмовляйтеся. Це лиш дружній сніданок. Особливо після того, що ми пережили нещодавно. 

— Добре. — сказав чоловік. 

Дівчина полегшено усміхнулася.

— Чекатимемо вас через десять хвилин.

Закривши двері, Емріс стягнув з себе плащ та кинув його на стілець. Той зіслизнув на підлогу, але чоловік на це не звернув уваги. Притулившись головою до стіни він став двома пальцями масувати собі скроні. 

— Вам погано? — спитала, стурбовано дивлячись на мага. Той похитав головою. — У мене ще залишилося зілля від головного болю. Треба? — і знов він нічого не відповів, кивнувши. — Зараз.

На щастя перед подорожжю у мене була можливість закупитися інгредієнтами для зілля. Зимою все було по завищеній ціні, через об’єктивні причини. На деякі зілля йшло зовсім небагато часу, ті що біль складніші вимагали днів або навіть тижнів для приготування.

Відкривши дерев’яну шкатулку, я витягла баночку з етикеткою «Знеболювальне”» та ложку. Чоловік все ще стояв біля стіни, масуючи скроні.

— Тримайте. — наливши зілля у ложку, я протягнула йому. Емріс відкрив очі, але лиш для того, щоб побачити, що перед ним. Між бровами пролягла глибока складка, обличчя було блідим. — Пийте. — я встала навшпиньки, щоб всунути ложку йому у рот. — Виглядаєте кепсько. Вам треба відпочити.

— Нас запросили на сніданок. — важко промовив чоловік, знов повертаючи пальці на скроні. 

— Я скажу, що ви погано почуваєтеся. — я поклала долоню на згин його ліктя. — Ходімо. Вам треба полежати. Ви увесь блідий. Вас точно не поранили?

Чоловік похитав головою. Від допомоги він відмовився. Я далеко не відходила, слідкуючи поки він дійде до свого ліжка. Таким його я ще не бачила.

— Може все-таки я вас огляну? — мій голос здригнувся.

Емріс відкрив одне око та невдоволено буркнув: 

— Ні.

Кинувши на нього важкий погляд, я залишила його у спокої. Не маленький, вже під двісті років, сам розбереться з собою. Накинувши на плечі вовняну хустку, я вийшла у коридор.