Розділ 27. Спільна мета

Емріс спустився до кают, щоб перевірити пасажирів. Більшість були попереджені за протоку сирен, але це не скасовувало паніки. Обійшовши на прохання капітана каюти, чоловік пішов до себе.

Я сиділа на ліжку, обійнявши коліна руками. Побачивши, як відкриваються двері, несвідомо напружилася. 

— Все нормально? — спитав чоловік,  заходячи у каюту.

Я знизала плечима.

— Ви поранені? Я чула звук битви.  — скочила на ноги.

Втомлено опустившись на стілець, чоловік переповів усе, що сталося за останні пів години.

Мені не було чого сказати. Знов сівши на ліжко, я обійняла коліна руками.

— Ми майже покинули протоку. Якщо хочеш, можеш ще поспати, сніданок буде сьогодні пізніше.

Не встигла я щось відповісти, як у двері постукали. Емріс пішов відкривати. За дверима виявилася та рудоволоса дівчина із сестер трійнят.

— Я хотіла запросити вас на сніданок у нашу каюту.

Емріс здивовано підняв брову.

— Прошу, не відмовляйтеся. Це лиш дружній сніданок. Особливо після того, що ми пережили нещодавно. 

— Добре. — сказав чоловік. 

Дівчина полегшено усміхнулася.

— Чекатимемо вас через десять хвилин.

Закривши двері, Емріс стягнув з себе плащ та кинув його на стілець. Той зіслизнув на підлогу, але чоловік на це не звернув уваги. Притулившись головою до стіни він став двома пальцями масувати собі скроні. 

— Вам погано? — спитала, стурбовано дивлячись на мага. Той похитав головою. — У мене ще залишилося зілля від головного болю. Треба? — і знов він нічого не відповів, кивнувши. — Зараз.

На щастя перед подорожжю у мене була можливість закупитися інгредієнтами для зілля. Зимою все було по завищеній ціні, через об’єктивні причини. На деякі зілля йшло зовсім небагато часу, ті що біль складніші вимагали днів або навіть тижнів для приготування.

Відкривши дерев’яну шкатулку, я витягла баночку з етикеткою «Знеболювальне”» та ложку. Чоловік все ще стояв біля стіни, масуючи скроні.

— Тримайте. — наливши зілля у ложку, я протягнула йому. Емріс відкрив очі, але лиш для того, щоб побачити, що перед ним. Між бровами пролягла глибока складка, обличчя було блідим. — Пийте. — я встала навшпиньки, щоб всунути ложку йому у рот. — Виглядаєте кепсько. Вам треба відпочити.

— Нас запросили на сніданок. — важко промовив чоловік, знов повертаючи пальці на скроні. 

— Я скажу, що ви погано почуваєтеся. — я поклала долоню на згин його ліктя. — Ходімо. Вам треба полежати. Ви увесь блідий. Вас точно не поранили?

Чоловік похитав головою. Від допомоги він відмовився. Я далеко не відходила, слідкуючи поки він дійде до свого ліжка. Таким його я ще не бачила.

— Може все-таки я вас огляну? — мій голос здригнувся.

Емріс відкрив одне око та невдоволено буркнув: 

— Ні.

Кинувши на нього важкий погляд, я залишила його у спокої. Не маленький, вже під двісті років, сам розбереться з собою. Накинувши на плечі вовняну хустку, я вийшла у коридор.

Кімната сестер знаходилася недалеко. Постукавши, я переступила з ноги на ногу, чекаючи поки мені відчинять. За дверима почулися швидкі кроки, й у коридор визирнула темноволоса дівчина у блідо-синій сукні.

— Пробачте. — запнулась я, розгубившись. — Емріс погано себе почуває. Ми не зможемо прийти на сніданок до вас. Можливо якось в інший раз. 

Переступивши знов з ноги на ногу, я вже зібралася йти.

— Нічого страшного. Ще буде час. — на обличчі дівчини швидко з’явилася розуміюча усмішка. — Ти затримаєшся? Ми якраз поставили чайник. Ти пила колись цикорій?

Я розгублено кліпнула. Не чула раніше такого слова. 

— Проходь. Нехай Емріс відпочиває. А ми вип’ємо чогось гарячого та познайомимося. Мене звуть Катана, для друзів я Ані.

— Мірта.

Їх каюта майже не відрізнялася від нашої, там було декілька ліжок, стіл, скриня для речей. Двоє інших сестер вже сиділи за столом, про щось тихо перемовляючись. Піднявши голову, рудоволоса окинула мене довгим поглядом, а потім розчаровано підтиснула губи. Я потупилася. Звичайно ж їм хотілося познайомитися з Емрісом, а не зі мною.

— Емріс погано себе почуває. Він відпочиває.

Дуже швидко розчарування на обличчі рудоволосої змінилося розумінням.

— О-о-о. Дуже шкода. Спів сирен майже завжди має такі наслідки.

— Але ж у нього були закриті вуха. — від того, що я знала причину його стану мені стало трохи легше.

— Не увесь час. Не переживайте. Це не триває довго.

— У вас так само? — обвела їх поглядом.

Рудоволоса похитала головою, та підставила до столу ще одну табуретку. Я переступила з ноги на ногу, мимохідь пригладивши рукою волосся. Тіло ніби забуло, як рухатися. Я не часто ніяковіла у нових компаніях.

Стілець виявився трохи хитким. Я сіла, склавши руки на білій скатертині. Вона була шорсткою, нитки де-не-де вилізли, але вишивка по кутам добре зберегла свій колір.

— Мене звуть Лара, а її Майа. — сказала рудоволоса, повівши рукою у бік сестри, що сиділа поруч. — А то, Ані.

— Мірта. — язик прилип до піднебіння.

— Ти любиш з цукром чи без? — спитала Лара. Здається вона серед них була головною.

Я знов розгубилася, дивлячись на свою чашку.

— Не знаю. А що це? 

— Напій цикорію. Нам він більше подобається ніж звична кава. Бадьорить, але після нього не хочеться вбивати. — реготнула Майа. — Якщо любиш солодке, тоді краще додай цукру, бо воно гірке з незвички.

Додавши цукор я зробила маленький ковток. Смак дійсно був гірким, навряд я колись стану любителькою такого. Мені й кава не дуже подобалася.

— Давно знайома з Емрісом? — спитала Лара, відпивши ковток коричневого напою.

— Ні. Декілька місяців.

— Ви пара? — послідувало наступне запитання.

Я зашарілася, опустивши очі на чашку.

— Ні. Ми колеги. Подорожуємо разом.

— Як цікаво. Куди пливете?

Я вже відкрила рот, щоб сказати, але відразу закрила — Емріс би не зрадів, якби я усе вибовкала.