Розділ 25. Протока Сирен

Білий серпанок плив над водою протоки. Ніч ще не до кінця відпустила небо. Десь у лісах на схилах гори співали птахи. Природа була оманливо спокійною. Попри ранню годину майже всі пасажири та екіпаж вже були на ногах. Кожному чоловікові роздали воскові затички, щоб вставити у вуха. 

Протока, якою вони пропливали була небезпечною тим, що тут жили сирени. Корабель ніби опинявся між Сциллою та Харибдою. Між тими, хто кличе з води, і тими, хто причаївся на скелястих виступах гір. Це був найкоротший шлях. Ті хто ним проходив розказували, що треба лиш дотримуватися правил і тоді можна уникнути біди. Бо сирени дуже рідко нападали на кораблі особисто. Тільки, якщо були дуже голодні.

Більшість пасажирів ховалися у своїх каютах. Окрім команди та Емріса, який сидів стиснувши у руці чарівну паличку, на палубі стояли три жінки. Вони були майже схожі одна на одну. Волосся двох спадало легкими темно-каштановими хвилями на спину, а ось у третьої воно віддавало міддю. Жінки не розмовляли, прислухаючись до чогось. Чорні плащі, накинуті на плечі, розвіював легкий вітерець. 

Раптом пролунав голос. Тонкий, чистий, він линув звідкись зліва з глибин туману. До нього приєднався інший, не менш мелодійний, рідний. Голоси кликали до себе, обіцяли щастя та спокій.

— Почали. — пирхнула рудоволоса, не відводячи погляду від води. — Цікаво, на довго їх вистачить?

— Тільки б не як у минулий раз. — тихо відповіла їй та, що стояла по ліву руку.

— Та облиш, Майє. Не в перший й не в останній раз. — так само тихо сказала рудоволоса.

— Ларо. Вони майже такі як ми.

— Матінка тобі за це язик пообіцяла б відрізати. Ми не такі, як вони. — жінка стиснула на мить губи у тонку лінію. — Вони риби. Покручі.

— А як щодо інших? — Майа вказала головою на скелі з іншого боку судна. — Вони нас ненавидять так само.

— Вони також чудовиська. Але я тримаюся думки, що сиреною може бути лиш та у якої є пір’я, а не слизький хвіст. Мене дратує, коли цих слизьких тварюк так називають. — рудоволоса Лара склала руки на грудях, все ще не відводячи погляду від води. 

— Ну русалками їх ніхто у здоровому розумі не назве. — хмикнула Майа.

Вони замовкли прислухаючись. Несподівано голос залунав звідкись згори. Якщо попередні були сповнені ніжності, бажання заспокоїти та зцілити рани, то ці були сповнені сили, у них не було солодкості. Вони співали про те наскільки гарне небо, і ліси у якому повно дичини. А також вони співали про вітер, який шумить у вухах. Вони готові навчити їх бути вільними та сильними, що б не сталося на долі.

Корабель повільно плив протокою. Поки все було спокійно. Але попереду залишалася більша частина шляху. 

Зверху долинали голоси. У мене не вистачило сил сидіти у нашій з Емрісом каюті та чекати новин. Коли вчора нас попередили про цю невеличку проблему, я спочатку не повірила: ну які ще сирени?! Невже це не казки? Виявляється, не казки. 

Відкривши люк, що вів на палубу, я вилізла, притримуючи на голові каптур. Зовні було холодно. Туман сочився і на палубу корабля. Покрутивши головою я не побачила Емріса, проте помітила сестер, що жили через одну каюту від нас. Про них я майже нічого не знала, вони були не дуже говіркі.

— Хто це співає? — спитала я, підійшовши до них.

— Сирени. — відповіла рудоволоса, не повертаючи голови. — Тобі краще повернутися у каюту.

— Вони ж наче жінок не чіпають.

— Те, що на нас не діє їхня пісня не означає, що вони для нас безпечні. Там непогані такі зуби та кігті.

 Зіщулившись, я озирнулася шукаючи Емріса.

— Ви не бачили тут чоловіка? У нього темне волосся та борідка.

Одна з сестер тихо хмикнула.

— Тут більшість під твій опис підходять. Але можливо он той чоловік, якого ти шукаєш. — жінка вказала пальцем до щогли, під якою сидів Емріс.

— Дякую.

Закутавшись у плащ, я пішла до нього. Емріс сидів на ящику, зосереджено дивлячись перед собою.

— Емрісе…

Чоловік повернув голову, побачивши мене боковим зором, та поклавши два пальці на вухо, похитав головою. Не розтуляючи губ, він поплескав по ящику поруч. Я сіла, обійнявши себе руками. Було холодно, хоч ми вже вийшли у теплі води. 

На відміну від Емріса я усе чула. За оповіддю моряків, голос сирен був чимось чарівним, але я тут чула лише небезпеку. Хоча можливо через те, що я жінка і на мене не діє магія.

За нами слідкували, проводжали пильними поглядами. Я випадково помітила у тумані дві пари очей, що дивилися з боку скель. Напевно то були сирени, що наполовину птахи. У воді біля корабля пролунав плескіт. Перевівши погляд до іншого борту, я нажахано притулилася до Емріса. Здається на камені, що виступав із води сиділа якась істота вкрита лускою. 

Оце тобі поїхала шукати книжечку…