Розділ 24. Морська хвороба

До порту ми дісталися за два дні. Тепер ще менше зупинялися, щоб перепочити, їли здебільшого у сідлах. Порт, який цікавив Емріса знаходився на південному заході області Веларі. Там був найбільший порт імперії, і тільки у ньому знайшовся капітан, який погодився нас перевезти.

Ще пів року тому я не бачила нічого окрім свого містечка, та декількох селиш поряд. А зараз їду половину імперії. На своєму шляху ми проїхали декілька областей. Вони всі були відносно невеликі. Більша частина імперських земель знаходилася на островах. 

Часу, щоб щось роздивлятися майже не було. З того, що я почула два дні тому на заїжджому дворі це те, що мова у Веларців дуже відрізняється від усіх інших. Здається один з моїх колишніх однокурсників з цих земель.

Неприємно було відчувати себе німою та глухою.

Але скільки б проблем та не зручностей не ставалося за ці декілька тижнів, вони не змогли затьмарити того, що я побачила опинившись у портовому містечку.

Тут навіть повітря було іншим — вологим, солонуватим на смак. А у вітрі чувся глухий невпинний гуркіт. Я почула море ще до того, як побачила його на власні очі.

Вода була майже чорна, коливаючись, набігаючи хвилями на берег. Над нею нависали похмурі сірі хмари. Кораблі хиталися пришвартовані до причалу. Їх було багато: великі з високими щоглами та обв'язаними вітрилами, вкриті льодом. Маленьких кораблів тут зовсім не було.

Вилупивши очі, я розглядала усе, автоматично переступаючи ногами. Раз ледь не спіткнулась об товстий канат, що лежав на землі.

— Дивись куди йдеш. — буркнув Емріс, вчасно спіймавши мене за руку, перед тим, як я зустрілася б обличчям з кам’яною кладкою.

Перепросивши та подякувавши я все одно не могла відвести поглядів від величезних кораблів.

По присипаному снігом причалу бігали матроси, тягаючи важкі ящики та скрині. Вони про щось кричали незрозумілою мені досі мовою.

— Ми попливемо на одному з них? — з благоговінням спитала я.

Емріс ледь помітно усміхнувся та вказав рукою на корабель, який стояв у самому кінці причалу. Саме туди матроси несли скрині.

Моє серце шалено калатало у грудях, здається намагаючись перекричати загальний шум. Гавкіт, брязкіт заліза, вітер, гул води. Під ногами снували кілька кіз та собак, недалеко стояли рибалки з сітками, продавці за прилавками від яких тхнуло рибою.

Не уявляю, як люди можуть постійно жити біля такого смороду. Озирнувшись, я кинула погляд на місто, що виднілося за складами. Нарешті ми прийшли на причал де стояв наш корабель. Зблизька він був ще більшим.

. Зіщулившись, я подивилася на горизонт, здавалося море не мало свого краю. І зовсім скоро нам доведеться переплисти його на цьому… Я знов перевела погляд на корабель.

— А це безпечно? 

— Цілком. 

— Не можу повірити, що хтось з власної волі готовий сісти у таке.

Емріс хмикнув.

* * *

Мені хотілося вмерти. От зараз. Це був суцільний жах. Я сиділа за столом, притискаючись лобом до прохолодного дерева.

— Я більше так не можу. — пробурмотіла, ледь не стогнучи. — Здається, я помру ще до того, як ми допливемо. 

— Тобі знов зле? — не відриваючись у від сувою з рунами, спитав Емріс.

— Наче по мені не видно. — ображено буркнула я. — Мені весь час зле і нічого не допомагає. Чому ви мене про це не попередили?

Емріс підняв голову, зі співчуттям подивившись на мене. Мені хотілося у нього плюнути.

— Я забув про це. Чому ти не приготуєш оте своє зілля від нудоти?

Стиснувши та розтиснувши кулаки, я тихо застогнала.

— Воно не діє певною мірою. Якби я знала, що воно так буде, ніколи не сіла у цю посудину. Коли ми вже припливемо?

— Ще довго. Ми на кораблі лише декілька днів.

Я заплющила очі, намагаючись не думати про те, як підлога під ногами хитається. Трясця, не допомагало навіть те, що я сиділа.

— Скажіть, щось хороше. Щоб мені перехотілося вмирати.

Емріс глянув на мене знов з тим тихим співчуттям, ніби я була нещасним кошеням, яке вперше потрапило під дощ.

— Я знаю у якій частині острова треба шукати реліквію.

— Чудово. — знов буркнула, кинувши на нього повний ненависті погляд, але його здається це тільки звеселило. — Я вас ненавиджу. 

Емріс реготнув, взявши у руки циркуль та почав щось вимірювати на карті. Я не поспішала відводити від нього погляд. Чоловік це помітив.

— Якщо ти замислила мене вбити, я прямо зараз прив’яжу тебе до ліжка. — попри це у його голосі не було загрози.

Я пирхнула відвівши погляд від циркуля.

— Дивний вибір. Чому не до стільця?

— Бо на стільці тобі буде важко спати. Я прив’яжу тебе за ногу, щоб далеко від нього не могла відійти.

Я фиркнула, піднявшись на ноги. Ті були наче з вати. Та трохи похитуючись пішла у бік ліжка.