Розділ 23. Нічний гість

З перевіркою у мене не було проблем. На початку він змусив мене показати, як я вмію битися на кулаках. А потім виправляв помилки, ставивши правильно удар. Але, здається, йому сподобалося. Залишок вечора ми просто розмовляли. Ось тут він вже розпитував про все на світі та вигадував ситуації, на які я мала знайти вихід.

На наступний ранок усі мої зайві речі разом з листом відправили додому. У ньому повідомлялося, що я поїхала на практику разом з подругами та деякий час не матиму змоги писати листи.

— А не можна, якось пришвидшити подорож? Я чула про якісь арки.

— Портали? Ні. На жаль вони тут не поширені. Доведеться їхати на конях до порту, а там пересідати на корабель.

— А чому ви казали, що ніколи б не погодилися плавати у такий час?

— Зимою плавання небезпечне. — сказав Емріс, не відриваючись від своєї сумки. Речей у нього з собою було небагато.

Я відкинулася на спинку стільця, погойдуючи у повітрі ногою.

— Ви бачили колись море?

— Не тільки море, а й океан. Плавав багато разів, ще тоді, коли вперше опинився тут. — відповів він, прикладаючи палець до замку на сумці. Той тихо клацнув та закрився. Віднявши руку, чоловік по звичці засунув палець у рот, облизавши краплинку крові. — Шлях до порту на нас чекає довгий. Ходімо? 

Я кивнула, рвучко вставши зі стільця та підхопила свою сумку.

— У дорогу! 

Емріс цокнув язиком та звів очі до стелі. Мого ентузіазму він не розділяв. 

Маг придбав мені коня майже відразу, як відправив мої речі батькам. Я знала, що кінь треба, але коли сказала, що не зможу його придбати, Емріс лиш відмахнувся.

— Я куплю. — і жодного слова, коли я маю повернути гроші, тому відразу уточнила, щоб думати про це зайвий раз.

— Коли я маю повернути гроші?

— Після повернення. Імператор нам має заплатити за роботу.

— А я думала ви це робите зі щирих міркувань. — хмикнула, погладивши свого коня по гриві.

— Ні. Не зовсім. Але мені подарували безсмертя тому це мій обов’язок пропонувати свою допомогу.

Перша частина шляху пройшла відносно спокійно.  Ми їхали зупиняючись тільки щоб поїсти та відпочити на заїжджих дворах. Намагалися увесь світлий час проводити у сідлі. Моя спина та ноги дерев’яніли, бо тіло не було звикле до довгої їзди верхи. За цей час ми майже не розмовляли. Але нам щастило — погода була на нашому боці. 

* * *

Емріс прокинувся рвучко сівши на ліжку. Залишки сну миттєво вилетіли зі свідомості. У кімнаті був хтось сторонній перед цим, і зник тільки зачепивши сигнальний маячок.

Скочивши на ноги, маг, кинувся до прочинених дверей. 

— Волд-інклуб. — на кінчику чарівної палички спалахнуло світло.

В коридорі було порожньо. Зробивши декілька кроків, чоловік напружено переводив погляд по дверям. На поверху було тихо. Переступивши з ноги на ногу, маг повернув голову у бік сходів, що вели на перший поверх заїжджого двору.

З прочиненого рота вирвалася пара. Чоловік відчув, як по шиї та долоням пройшов крижаний холод. Повітря ніби поважчало. Усе його єство кричало: забирайся геть, тікай. Але маг не рухався, знов напружено вдивляючись у коридор.

Стиснувши у долоні чарівну паличку, він повернувся у кімнату та знов замкнув двері. Він пам’ятав, як увечері їх замикав на магічний замок. Той хто до них вліз точно був магом.

Не опускаючи паличку, Емріс швидко підійшов до своєї сумки та став її передивлятися. Усе було наче на місці. Окрім…

— Трясця. 

Карта з відміченим островом лежала не в блокноті, а поряд. 

Скрипнуло ліжко, Емріс рвучко повернув голову на звук, а потім знов відвернувся, впершись долонями об край стільниці.

— Щось сталося? — схвильовано спитала я, побачивши, що він стоїть перед відкритою дорожньою сумкою.

— Хтось нещодавно вліз у номер та дивився карту.

— Що?! — сон, як рукою зняло. Відкинувши ковдру я скочила на ноги. — Ви його спіймали?

— Ні. Не встиг.

— Що робитимемо далі? — спитала, підійшовши до столу.

Емріс перевів погляд на вікно, за яким ледь-ледь жеврів світанок. 

— Через годину вирушаємо у дорогу. Нам треба швидше дістатися до порту.

— Думаєте це не простий злочинець? Хтось також шукає книгу?

— Не виключаю цього.