Розділ 21. Щирість не з власної волі

— Так, що там з ліками?

Чоловік здивовано підняв брову.

— Звідки ти про це знаєш?

— У газеті прочитала декілька днів тому. Там було й що ви приїжджаєте у столицю.

Емріс цокнув язиком, закотивши очі.

— Так ви знайшли ліки?

— Це секретна інформація. Я не можу тобі розповісти. 

— Я й не прошу рецепт та список інгредієнтів. — знизала плечима. — Просто скажіть, є шанс чи немає?

— Я не можу це тобі сказати.

Я підібгала губи. Тиснути було марно, чоловік міг образитися та піти.

— Гаразд. Сподіваюся, усе буде добре. — сказала я, зробивши ковток гіркої кави. — Ви будете довго у столиці?

— Декілька днів. Треба вирішити усі справи.

— А потім поїдете назад до матері? Я хотіла побачити Ігред. Дуже скучила за нею. Ми переписувалися.

— Я знаю. — чоловік відставив пусту тарілку та взяв чашку у руки. — Але я їду не туди.

Я сумно зітхнула. І це було майже не награно. У мене в голові вже крутилися варіанти розвитку подій. Треба було, якось витягнути з нього усю інформацію. А краще побачити ті ліки на власні очі. У світлі останніх подій їхати додому було не можна, бо я могла вже бути інфікованою.

— Чи не здасться це наглістю з мого боку. Я все ще дуже хвилююся за своє здоров’я. Думаю у гуртожитку вже стало відомо, що одна з дівчат постраждала від хвороби, а мене поранили. Не думаю, що мені безпечно знаходитися там. Чи можу… — я схрестила пальці під столом. — Залишитися під вашим наглядом на сьогодні, завтра? Бо я планую повертатися додому. Не хотілося б їм привезти такий подарунок. 

Емріс деякий час мовчав, напевно зважуючи, що відповісти.

— Я розумію твої страхи. Це не буде зайвим.

— Тоді я негайно піду заберу свої речі з гуртожитку. — я вже встала, щоб дійсно піти.

— Постривай. Зараз разом підемо. Бачила яка на вулиці погода?!

Кинувши погляд на велике вікно, я підібгала губи. Окрім речей я хотіла зазирнути в університет та пошукати там дещо. Якщо Емріс увесь час буде поруч, це буде важче зробити.

— Дякую. Я у боргу перед вами. — швидко усміхнулася, знов піднісши чашку до губ. 

* * *

Ми дійшли до гуртожитку мовчки. На вулиці через снігопад майже не було людей.

— Сюди. — буркнула я, штовхнувши важкі дубові двері. — Почекаєте мене у холі п’ятнадцять хвилин? Я швидко зберу речі. 

Чоловік кивнув, відійшовши до дошки з оголошеннями. Кинувши на нього погляд, я швидко пішла у бік сходів, а потім звернула у бічний коридор, який вів до кухні. Не впевнена, що Емрісу сподобається моя витівка, але це здавалося був єдиний варіант.

У кухні кипіла робота. На мене майже ніхто не звернув уваги, до цього я була частим гостем. Прошмигнувши між кухонних столів, я підбігла до задніх дверей. Холодне повітря вдарило мені в обличчя. Натягнувши шарф вище, я побігла в університет.

На передостанньому уроці професорка зіллєваріння показувала одне особливе зілля. Його дуже важко зварити, і одна найдрібніша помилка може усе зіпсувати. Тому його використання було дуже рідкісним. Але у її класі була невеличка пляшечка цього чарівного зілля. 

Впоралася з усім за двадцять хвилин. Найбільше боялася, що Емріс зрозуміє, що я увесь цей час була не у своїй кімнаті. Моя сумка вже була давно зібрана, та чекала на мене під ліжком. Витягнувши її, я швидко почала шукати змінний одяг, бо цей був мокрий від поту та снігу.

Вмившись, та переплівши волосся я спустилася у хол. Емріс сидів на диванчику та читав газету. Помітивши мене він здається полегшено видихнув.

— Ти довго. 

— Пробачте. Не могла знайти перстень. Закотився під ліжко. А це подарунок від батька на повноліття.

Маг кинув погляд на мої руки, сподіваючись побачити там перстень.

— Він у сумці. Я його зараз не ношу, бо можу загубити, коли знімаю рукавиці. — відповіла я на німе запитання.

Насправді ніякого персня не було. На повноліття батько мені привіз книгу з новими рецептами настоянок та зіль. Це було практичніше за якісь прикраси, та й це моє побажання схвалила мати. Вона вже встигла спробувати деякі з них.

— Ходімо тоді.

Спочатку я подумала, що він нервує, через мою довгу відсутність. А потім раптом вловила шепотіння. 

— Що вона робить поруч з ним? — шепотілися двоє дівчат під стіною.

— Та може це не він. 

— Точно він. Я бачила його зображення у газеті. 

Фиркнувши, я взяла сумку в іншу руку.

— Ходімо. 

Як тільки ми пішли до виходу нам у спину вперлося відразу декілька поглядів. Не можу сказати, що не раділа, тому що нарешті покидаю це місце.

До готелю де зупинився Емріс ми доїхали вже на повозці. На цей раз він зупинився у найдешевшому номері. Тут вбиральня була одна на поверх.