Частина 2. Реліквія. Розділ 20. Занадто

— Емрісе! — не думаючи, я кинулася чоловіку на шию. Очі заливали сльози.

Шокований він спочатку не зрозумів, хто перед ним.

— Мірта? Що ти тут робиш? 

— Я була у магазині. А потім раптом… таке… Жінка почала стріляти бойовими закляттями. Вартові її вбили. Я… — схлипнувши, я знов притулилася до грудей мага. 

Чоловік важко зітхнув. 

— Я чув… Ти ціла?

Я знизала плечима. Мене знов почало трусити. 

— У тебе вже канікули? — спитав він.

— Я ж писала… — буркнула, відступивши від нього. Чомусь для мене його необізнаність стала образливою. Ми нарешті відступили від дверей. — У мене вистачило грошей лише на пів року. Завтра вже збиралася додому. А ви що тут робите? Привезли ліки?

Стиснувши губи, Емріс похитав головою.

— Приїхав побачитися з імператором. Але мене не пропустили до нього. Довелося половину ранку спілкуватися листами. Сидячі в прилеглих кімнатах. — чоловік пирхнув.

— А ліки? В газеті писали, що ви їх знайшли.

— Не тут про це. 

— Можна я почекаю вас? А потім ми підемо кудись та поговоримо. — мій голос звучав аж занадто спокійно, майже беземоційно. 

Емріс зміряв поглядом, але все ж погодився.

— Постій тут. Я швидко усе огляну, та підемо. 

Я слухняно кивнула, ставши біля стіни, та запхала долоні у кишені плаща. 

Емріс підійшов до продавчині, що підмітала віником уламки скла. Він щось спитав у неї, вона кивнула.

— Так. Я знаю її. Вона у нас частий гість. Була… — запнулася продавчиня. — Заходила позавчора, замовити торт. У її брата сьогодні мав бути день народження. 

— Чудовий подарунок. — буркнув Емріс. — Ви помічали за нею щось дивне? Можливо вона виглядала інакше.

— Ні. — жінка раптом замислилася. — Вона сказала, що декілька днів тому у неї був сильний жар, але він швидко пройшов. Для такої погоди захворіти звична справа. А вона ще до того часто сиділа у коридорі в гуртожитку. А там сильні протяги.

— І чому вона це робила?

— Через сусідок по кімнаті. Вони заважали їй готуватися до іспитів. Одну з них нещодавно виключила.

— Що за університет?

— Цілителей. Той що на площі.

У очах Емріса спалахнула цікавість і він кинув погляд у мій бік. 

— Якщо ви не проти, я можу відремонтувати магазин.

Побачивши у його руках чарівну паличку жінка поблідла та похитала головою.

— Це зайве. Я сама швидко приберу. 

Емріс кивнув та оглянувши побіжним поглядом уламки скла та меблів, підійшов до мене.

— Кажуть, що дівчина навчалася у вашому університеті.  Ти з нею була знайома?

Я похитала головою.

— Уперше бачу. 

— Тоді ходімо звідси. 

До того моменту,  як ми вийшли у магазині вже нікого з відвідувачів не було. Продавчиня здається зраділа,  що ми пішли, швидко повісила на двері табличку «зачинено»

Тримаючи руки у кишені, я брела слідом за магом. Паніка вже трохи вщухла.

— Ігред також у столиці? — спитала я, щоб якось порушити мовчання.

— Ні. Я її відвіз до знайомих.

Мене засмутила ця новина. Знов починався снігопад, тому нам довелося пришвидшитися. 

Попереду з’явилася вивіска кафе «Рудий кіт».

— Хочеш чогось? 

— Отрути, якщо можна. — буркнула я, впавши за вільний стіл. Емріс хмикнув. 

Через хвилину до нас підійшла подавальниця. 

— Що будете замовляти? — на її обличчі сяяла усмішка. Це був наче інший світ.

Емріс пробіг очима по меню.

— Суп з грінками та каву. — та питально подивився на мене.

— Мені просто каву. — апетиту, щось їсти у мене не було. — Емрісе, скажіть... Якось можна зараз визначити чи заразилася я?

— Тебе не оглядали? — відняв брову чарівник.

— Оглядали. Але чи був сенс? Хвороба не проявляється миттєво. Чи є якийсь артефакт, щоб сказати точно?

В очах чоловіка виникла жалість. Підібгавши губи, я відвернула від нього голову, подивившись на відвідувачів кафе.

— Скільки триває період від зараження до перших симптомів?

— Мірто. — важко зітхнув чоловік. — Випадків зараження від хворого, який поранив дуже мало. 

— Ви не знаєте? — здогадалася я. Всередині все похололо.

— У нас не вийшло це визначити. Хвороба стається раптово. Навіть якщо перед цим хворий сидів увесь час у своїй кімнаті та ні з ким не контактував. Але період від перших симптомів до повної втрати контролю зменшився за цей час до декількох днів. Ті хворі, що перебували в останній місяць у цитаделі не жили навіть два тижні. Вони самі себе врешті вбивали.