Розділ 19. Де я дивлюся у вічі смерті

Останній день у столиці я вирішила провести з користю. Вдома на мене вже чекали батьки, треба було їм купити якісь подаруночки. Хотілося чогось такого, чим вони точно будуть користуватися. Тому мамі придбала нову хустку, а батьку — теплі рукавиці, бо його старі вже давно протерлися. 

Снігопад вщух. Але вітер все ще був дуже холодним, через що я вище натягнула шарф. Торбинка за спиною ставала дедалі важчою, але це була приємна вага. 

В одній з вітрин я побачила дивовижної краси торти. Вони були наче витвір мистецтва. Перерахувавши гроші у гаманці, я вирішила купити собі якесь тістечко та відсвяткувати останній день у столиці.

Магазин мене зустрів ароматом ванілі, кориці та карамелі. А ще там було тепло. На прилавку лежали пухкі булочки з кремом, а поряд з ним стояв невеличкий шоколадний торт. 

У мене розбіглися очі. Шкода, що я не натрапила на цей магазинчик пів року тому. Але можливо це й на краще, бо тоді б грошей на подарунки не залишилося. 

Перед мною у черзі було лише двоє чоловіків. Схилившись до прилавка я видивлялася, з яким кремом краще вибрати булочки, коли раптом пролунав крик. Чоловік з попелястим волоссям у чорній шкіряній куртці похитнувся та впав на підлогу. Усі відразу відскочили від нього. 

— О, ні… — прошепотіла злякана продавчиня. — Це воно! Злам! — так почали називати хворобу яка вражала магів.

Якась жінка позаду мене зойкнула. Здійнявся ґвалт.

Тіло чоловіка на підлозі забилося в конвульсіях, а з рота йшла піна. Скинувши з плеча торбинку, я впала перед ним на коліна.

— Не чіпай його! Не підходь! — закричав чоловік, що до цього стояв перед ним у черзі. Тепер він втиснувся у стелаж з керамічними чашками. 

Але я їх вже майже не чула. Погляд чоловіка на підлозі не міг ні на чому зафіксуватися. Я його покликала, але навіть якби навколо було тихо він мене не почув би. 

— У нього напад епілепсії! Це не Злам!

Люди не надто повірили, але у магазині стало тихіше. Я обережно перевернула його на бік. Продавчиня вибігла з-за прилавка простягаючи мені срібну ложку.

Я зміряла її поглядом.

— Не можна! Так йому тільки зуби зламаєте. Краще дайте щось м’яке підкласти під голову!

Продавчиня миттєво повернулася з хутряною шаллю та боязко підсунула йому під голову. 

Моє серце шалено калатало у грудях, поки я сиділа та гладила його по плечу, обіцяючи, що усе буде добре і скоро йому стане легше. Минуло кілька довгих секунд. Поступово його дихання почало вирівнюватися. Я теж полегшено видихнула відсунувшись від нього.

І тільки я відкрила рот, щоб запитати як він себе почуває, пролунав вибух. Скрикнувши я інстинктивно закрила голову руками та пригнулася. У мій бік полетіла ніжка від зламаного стільця та скло з вітрини. У магазині знов здійнялася паніка.

Здається чимось мене все-таки вдарило, бо на мить свідомість відключилася, а коли прийшла до тями стало гудіти у вухах. Магазин був розтрощений, товар розкиданий по підлозі. Деякі люди, як і я лежали на підлозі. Сфокусувавши зір, я нарешті побачила жінку у зимовому фіалковому плащі, вона одна все ще стояла на ногах.

У мене сперло подих від жаху. Раптом та жінка завила, закинувши голову, та схопилася за волосся пальцями. Її ніби різали живцем. На чолі блищав піт. А очі… вони були чорні, наче уся темрява світу вмістилася у них.

Ще раз закричавши, вона скинула руку перед собою, і з чарівного персня вирвалося бойове заклинання. Воно влучило у досі цілу шафу з чашками. 

Це був вже без сумнівів Злам.

Жінка на вигляд була ще дуже молодою. Я її мигцем помітила, коли заходила до магазину. Вона стояла біля вітрини з тортами. До цього моменту нічого не виказувало у ній хвору.

Якась жінка у чорному зимовому плащі, кинула зляканий погляд на хвору і швидко поповзла у бік виходу. Я сподівалася, що вона не втече, а покличе вартових.

У магазині стало важко дихати від пилу. Ніхто не поспішав, щось робити. Усі налякано намагалися сховатися за прилавок. Але це їх навряд врятує, якщо та зробить ще один бойовий удар. А сил у цієї магічки було багацько.

«Трясця» — я рвучко встала на ноги, від чого світ перед очима на мить закрутився. Треба було, якось її знерухомити, забрати артефакт.

— Агов! Я тут! — крикнула, і миттєво пожалкувала, що зробила це.

Жінка у фіалковому плащі рвучко повернула до мене голову, темне волосся розсипалося по плечам та спині. 

— Я хочу тобі допомогти! — знов крикнула я. Вона проігнорувала мої слова, і вже підняла руку, щоб вимовити закляття.

«Трясця»

До чогось такого мене життя не готувало. Повітря дзвеніло від магії. Полиця з пончиками злетіла угору, скляна вітрина розлетілася на друзки. Я встигла лиш відскочити убік, та рвучко озирнутися. На щастя той чоловік з епілепсією вже встиг відповзти за прилавок. Тепер посеред магазину були тільки я та вона.

— Нє. Ну це просто чудово. Коли треба діяти, всі відразу поховалися. Маги недороблені.

Мені хотілося кричати від страху, від відчаю. Я не розуміла, що мені робити? Як зупинити її руки? Мій артефакт був абсолютно марним, він не зміг би вичаклувати бойове заклинання.