Розділ 18. Несподівані новини

День перших іспитів припав на снігопад. Дороги настільки замело, що ми ледь дісталися з гуртожитку до університету. Я вже тоді знала, що продовжити навчання без потрібної кількості грошей не вийде. Про те, щоб попросити у батьків та родичів я навіть думала. Можливо за ці пів року вони зібрали б мені гроші. Але це лише до літа. Що робити далі? Де шукати ще сто золотих на наступний рік? 

Піти працювати у мене також не вийшло, бо вже у перший місяць задавали стільки домашніх завдань, що мене вистачало після всього прийти та впасти на ліжко. 

Ці єдині пів року були жахливими. Я була занадто наївною, коли думала, що попри все зможу з усім впоратися. Що у мене є ціль і ніхто мене не зможе зламати. Виявилося, що може. 

Столиця була жорстокою. Тут треба наростити собі кам’яну броню або впасти та змиритися, що об тебе будуть витирати ноги. Мої сусідки по кімнаті були з першого табору. Вони непогано прилаштувалися, та тепер майже не відрізнялися від столичних дівчат. 

Чи могла і я бути такою?

А нащо? Для чого? У мене не було бажання стати великою цілительницею. Та й з моїм малим даром навряд це вийшло. Принц також мене не цікавив, хоча я іноді згадувала слова ворожки. Скоріш за все вона тоді помилилася. Або ж я свідомо випускала з рук своє щастя. По чуткам принц Альберт зараз знаходився десь далеко. 

За вікном продовжувала вирувати хуртовина. Я сиділа у кімнаті гуртожитку та читала газету. Міла та Тамара готувалися до останнього екзамену. Їх ліжка були у книгах та конспектах. Час від часу вони кидали на мене погляди, але не затримувалися на довго. Мої конспекти лежали вже у великій сумці під ліжком. 

Вчити щось та здавати екзамен було марно витраченим часом, бо ні диплому, ні табелю я не отримаю.  Це було сумно, але пережити можна. На моє щастя ректор дозволив забрати на пам’ять рекомендацію від принца. Як би там не склалося моє життя, але таку річ залишати не можна. Буде що потім дітям та онукам показувати. 

Я усміхнулася, перегорнувши сторінку газети. Новини про нові випадки хвороби тепер навмисно не писали на першій сторінці.

«Ох. Оце вже сумно», — усмішка зникла з моїх вуст.

У газетній статті повідомлялося, що новий випадок хвороби стався у сім’ї князя. Захворів його молодший син. Вони декілька тижнів намагалися його переховувати від усіх, але потім ситуація вийшла з під контролю. Хлопець ледь будинок не виніс у повітря. 

Після цього було невеличке повідомлення про декілька вбивств. Усі жертви були магами.

«Не перші й не останні».

На тлі усіх цих подій мені ще більше хотілося повернутися додому. 

Склавши газету, я підвелася з ліжка. Треба було привести думки до ладу. Тут це точно не вдасться зробити. Одягнувши м’які туфлі, я накинула на плечі шерстяну шаль — у коридорах гуртожитку було холодно. 

Десь попереду на сходах чулися глухі кроки — хтось біг униз або навпаки повертався до кімнати. У гуртожитку було три поверхи. Другий належав жінкам, і на нього не міг потрапити ніхто сторонній. На дверях коридору стояв магічний замок, що не дозволяв нікому чоловічої статі потрапити усередину. Але дівчата не сильно через це засмучувалися. Деякі тихцем ходили на побачення на інші поверхи. 

Усміхнувшись, я сильніше закуталася у шаль. Три місяці тому я випадково застукала другокурсницю, яка поверталася з третього поверху вночі. Не питайте, що я робила у той час. Гуляла по нашому поверху, та вийшла на сходи. Безсоння мене тут не часто відвідувала. Частіше я падала втомлена. Тоді та дівчина дуже сильно перелякалася, що я розкажу за неї комендантці. Її було важко впевнити, що у мене й такої думки не було.

Зараз був лише день, хоч за вікном вже з’явилися зірки.

Повітря пахло сирим каменем та воском. Підтримуючи спідницю я спустилася на перший поверх де розташовувалася кухня та їдальня. 

— Тук-тук. Саро?! Можна до тебе? — прочинивши двері, крикнула я.

У кухні, як завжди, було тепло. Від печі йшов жар, а на столі вже стояли каструлі повні картоплі та м’яса. Напевно на вечерю, їх чекає тушкована картопля. Кухарка Сара сиділа на лавці біля вікна, та в’язала. Мене вона все ще не помітила.

— Привіт. Можна до тебе? 

Жінка підняла голову, охнувши. 

— Ти так несподівано підійшла. Я злякалася. — без тіні докору сказала вона, відклавши в'язання. — Звичайно можна. Вечеря буде через декілька годин. Але можу чаєм напоїти, якщо хочеш.

Я кивнула, усміхаючись. Пані Сара була дуже приємною літньою пані. Ми знайшли спільну мову майже відразу. 

Я вмостилася на стілець біля великого старого столу. Не пройшло й декількох хвилин, як вона принесла мені чашку з ароматним м’ятним чаєм. Зробивши ковток, я усміхнулася, відчувши мед. Чомусь після того чаювання з Ігред я дуже полюбила м’ятний чай.

— До мене тут дійшов слух, що ти кидаєш навчання? Це правда? — жінка знов взяла у руки в’язання.

— Боюсь, що так.

Відставивши чашку, я перевела погляд на сніг за вікном. Не хотілося це визнавати, але повертатися додому після лише шести місяців навчання було боляче.

— У мене немає грошей. Ми з ректором домовлялися тільки на перший семестр, — побачивши, що вона засмутилася, я їй усміхнулася: — Нічого страшного. Я рада, що була тут, навіть так мало. Я встигла вивчити деякі цікаві книги у бібліотеці. Приїду додому, продовжу допомагати матері з пацієнтами. 

Кухарка трохи посопіла, опустивши спиці на коліна.

— Шкода. Ти хороша дівчина. Талановита. Та й руки в тебе… — вона усміхнулася кутиками губ. — Он, мазь твоя… Кожен раз допомагає. Вже майже забула, як мучитися з тим хворим коліном. 

— Я напишу вам рецепт. Ту мазь будь-хто зможе вам зробити. 

— Навряд. Такі чарівні руки лиш у тебе.

Я зашарілася, сховавшись за чашкою з чаєм. У неї також був маленький дар, тому вона мене розуміла, як ніхто. Але здається ці слова були не про магію.

— Дякую, — тихо відповіла я. 

— Та це тобі дякую. Ех… Якби усі були такі як ти, — вона махнула рукою, та розсміялася. — Шкодую, що у мене самі дочки. Бо я б раділа мати таку невістку як ти.