Розділ 17. Межа між страхом та ненавистю

Що я там казала про паніку?! Це жах. Університет гудів десь тиждень після того, як пройшов слух, що невідома хвороба вже ходить по столиці. Нові випадки з’являлися ледь не кожного дня. Палац мовчав.

На мене знов почали звертати увагу. Тепер у свою спину чула заздрісні шепотіння. Бо я слабка нікчемна відьма і наче через це не захворію. Не можу сказати, що раділа, бо моїй силі почали заздрити. Це викликало більше насторогу. Маги мене не сприймали своєю, й для звичайних людей я була чужою та небезпечною. 

От так і виходить… Зовсім не весело. 

Декілька днів тому я написала листа Емрісу, сподіваючись що він знайшов причину хвороби. Чи хоча б знає де шукати ліки? Сьогодні прийшла відповідь від Ігред: він вже другий тиждень ходить злий, майже ні з ким не говорить. Ліків немає. А ось здається звідки взялася хвороба він зрозумів, але мовчить. Сподіваюся у тебе усе добре.

Я важко зітхнула, скрутившись на ліжку під ковдрою. За вікном пролітали перші сніжинки. У кімнатах гуртожитку стояли невеличкі пічки, але й від них не було особливого тепла. Кінець першого семестру підкрався несподівано. 

Сховавши долоні під пахвами, я повернулася на інший бік. Тепер вже було трохи сумно, що у мене немає грошей, щоб оплатити подальше навчання. Бібліотека тут була чудовою.

* * *

АЛЬБЕРТ

Палац

Альберт нервово міряв кімнату кроками, кидаючи час від часу погляди на батька. Імператор розкинувся на кріслі, крутячи на пальці чарівне кільце.

— Моя думка не змінилася. Ти поїдеш з імперії. Поки все не вляжеться. 

Хлопець зупинився, рвучко повернувши голову. 

— Невже ти не розумієш? Це не вихід! Як ти можеш просто сидіти та дивитися, коли вмирають твої піддані?! — принц стиснув та розтиснув кулаки, намагаючись приховати обурення. —  Ми не можемо вічно ховатися.

— Кожен день хтось вмирає. Усім не допоможеш. 

Хлопець фиркнув.

— Я хочу поїхати у цитадель ордену «Квіти мороку», поговорити з магістром та запропонувати свою допомогу.  

— Ти нікуди не поїдеш, —  прохолодно заявив імператор: —  Твій рівень магії ставить тебе під загрозу.

—  Я не буду дивитися, як люди божеволіють! Чи ти не бачиш до чого це йде? Народ зненавидить магів. Вони вже їх бояться. А що буде далі? Бунт?!

— Нічого не буде. Суперечки були завжди. Іншородці не підуть проти нас. Їм забракне сил.

— Вони люди без магічної сили. Не називай їх іншородцями. Це образливо. 

Імператор зміряв сина важким поглядом.

— Йди до себе та займись чимось. Он як Гордій. Його днями не видно. Сидить у своїх покоях та щось читає.

Альберт заскреготів зубами. Ще молодшого брата йому у приклад не ставили. Ось хто був справді іншородцем. Гнойовик на роду. 

Підібгавши губи, хлопець розвернувся на підборах та не попрощавшись вийшов. Йому осточортіло сидіти у палаці. Він не звик тікати підтиснувши хвоста. 

Грудна клітка важко піднімалася та опускалася під сорочкою. Зайшовши у свої покої він гримнув дверима, та вдарив по ним кулаками. 

— Дурень! Пустоголовий дурень! —  на кісточкам проступили краплини крові, але він це навіть не помітив. —  Якби мати це бачила, вона б вмерла знову, —  останнє він проказав тихо. По вилицям заходили жовна. 

Раптом за спиною почулося наполегливе кахикання. Рвучко повернувшись, Альберт полегшено видихнув.

— Ти досі тут? 

На дивані сиділа дівчина з рудим гладеньким волоссям піднятим у зачіску. Знявши невидиму порошинку з рукава рожевої сукні, вона легко піднялася на ноги. 

—  Я знала, що тобі буде потрібна допомога, —  підійшовши, вона ковзнула долонями йому на груди. —  Що тобі сказав батько?

—  Що не змінить свого рішення, —  його й без того темні очі потемніли. —  Катрін… 

— Що, мій принце? — прошепотіла вона схилившись до його вуха, змушуючи шию вкритися мурашками.

Альберт перехопив її руки, притягнув до себе та поцілував. Вона завмерла на мить, але потім жадібно відповіла. 

Вони цілувались не помічаючи нічого навкруги. Дівчина наштовхнулась ногами  на край дивана, втратила рівновагу.  Не відриваючи губ, Альберт притис її до себе і вони разом впали на шкіряний диван. Пальці дівчини спритно проникли йому під сорочку, торкаючись твердих м’язів. 

Судомно вдихнувши, хлопець рвучко відсторонився від неї.

— Постривай, —  подарувавши ще один короткий поцілунок він встав на ноги та пройшов до невеликої шафи. Відкривши її ключем, Альберт витягнув флакон із синьою рідиною та зробив один ковток. Після цього він повернув флакон на місце. — Тепер можна.

Губи хлопця вигнулися в кривій, майже хижій усмішці. Катрін лише захихотіла й простягла до нього руки. Він підійшов, опустився на диван і легко потягнув її на себе. Вона опинилась у нього на колінах. 

Її волосся пахло трояндами. Вдихнувши приємний аромат, Альберт торкнувся губами до ніжної білої шиї.