Розділ 10. Де я лікую собаку принца

Карета вже за декілька хвилин опинилася у дворі палацу, без перешкод оминувши браму. 

— Що тобі треба? — не зупиняючись спитав Альберт. Я на мить розгубилася, а потім швидко назвала інгредієнти.  — Зараз усе принесуть. Якщо ти врятуєш Леона я тобі добре заплачу.

Думати, що він би зробив зі мною, якщо я помилюся, не хотілося. До цього я таку реакцію зустрічала тільки на людей. Принц дуже нервувався, але порадити йому випити заспокійливе я не могла. Можливо він би послухав, але перед цим своїм поглядом би перегриз мені шию.

У мене не було змоги роздивитися картини у багетних рамах, дзеркала та ліпнину у коридорах. Ми йшли досить швидко і зупинилися тільки біля великих білих двостулкових дверей. Слуга швидко відчинив двері. Опинившись всередині у мене підігнулися ноги — бо це були покої спадкоємця імператора. 

У кімнаті переважало темне дерево. Біля стіни стояло масивне ліжко з червоним балдахіном. На його узголів'ї була зображена голова лева. Я швидко відвела від нього погляд, відчувши як жар торкнувся щік. Недалеко стояв великий письмовий стіл завалений якимось папером. Поряд шафа з купою книжок. Поки принц не бачив я підійшла до неї та подивилася на корінці. Тут було багато книг написані іноземними мовами. Дві я навіть побачила на аліському діалекті. Що мене дуже здивувало. Ще були книги пов’язані з політикою та військовою справою. 

Нарешті принесли невеликий казан та трави, що я назвала. Принц прибрав усе зі свого письмового столу та поставив казан на нього. У мене ледь очі на лоб не полізли, коли я зрозуміла, що він може залишити сліди на блискучій поверхні. Але принцу було байдуже на подряпини. Залишивши мене біля столу, він пішов до дивану та сів біля нього на килим. Поряд лежав, здригаючись, Леон.

Я кинула швидкий погляд на собаку та швидко почала робити зілля. Хоч у чомусь ректор був правий — Леону залишилося недовго без лікування.

У ступці я розтерла корінь калгану, додала суху м’яту для пом’якшення спазмів і краплю меду — не стільки для смаку, скільки щоб зілля не відштовхнуло пса. Поки усе додавала, я не зупиняючись шепотіла слова замовляння. Це мало підсилити дію зілля.

З казана піднялася біла хмарка. Усе було добре. Далі я розчавила кілька ягід горобини — вони добре зв’язують залишки отрути й допомагають печінці. Додала їх останніми.

— Ще довго? — тихо спитав принц.

Я рвучко озирнулась, перевіряючи стан собаки. 

— Ні. Майже готово.

Я процідила зілля через полотно, налила в невелику миску і принесла до Леона. Він увесь тремтів. Я стала навколішки перед ним.

— Це буде неприємно, — прошепотіла я до Леона. — Але усе буде добре. 

Я піднесла миску до його морди. Він спершу відвернувся, але я злегка намочила палець і підсунула йому. Пес лизнув, замер, і тоді ковтнув.

— Молодець, — прошепотів принц, гладячи цуценя по бурому хутру спини. — Ти маєш видужати. У нас ще багато справ, друже.  

Моє обличчя було мокрим від поту, волосся прилипло до чола. Поки Леон пив, я не відводячи погляд дивилася на нього, чекаючи на реакцію. Зілля почало діяти майже відразу.

Леон затремтів сильніше, захрипів, ковтнув повітря. Його живіт сіпнувся — я встигла підсунути миску — і його знудило. Смерділо жахливо, принц скривився, на мить відвернувши голову. 

Я витерла піну з його морди чистою тканиною й дала ще трохи зілля — малими ковтками. Цього разу він вже не пручався. 

— Хороший хлопчик. 

Минуло ще кілька хвилин. Тремтіння стало слабшим. Дихання вирівнялось. Принц насторожено подивився на собаку, потім на мене.

— З ним тепер усе буде добре? 

Переводячи дихання, ніби після бігу, я сіла на килим витягнувши ноги, та відкинулася до дивану. 

— Маємо почекати до вечора. 

Після всього у мене вже не було сил на щось. Хоч зілля було зовсім легким. Поряд заворушився хлопець, піднімаючись на ноги. Звівши очі, я все ще важко дихаючи, подивилася на нього. За усім цим у мене не було часу, щоб роздивитися.

«Так ось який ти, Мідний принц?!» — губи торкнула легка усмішка. 

Чутки не обманули, він справді був красенем: високий з широкими плечима, брунатним ледь хвилястим волоссям та карими очима. 

— Я накажу тобі подати їжу. Ти маєш залишитися тут до вечора. — його тон не припускав заперечення. Хлопець підійшов до стіни та потягнув за мотузку зі дзвіночком. У покої відразу увійшла служниця, ніби до цього тільки й чекала за дверима. — Проведи пані…

— Мірта, — швидко вставила я.

— Проведи пані Мірту в одну з гостьових кімнат. Нехай перепочине, — у голосі нуль емоцій. — Якщо увечері з Леоном усе буде добре я добре тобі заплачу та підеш додому. А якщо ні… — його очі потемніли. — Тоді сьогодні проллється чиясь кров.

Я здригнулася пополотнівши. Принц це відразу помітив.

— Йдіть, пані Мірта. То я не до вас. 

Легше мені від цього не стало. На дерев’яних ногах я вийшла за служницею.

«Свята Алісіє, чому ж поряд з ним так важко дихати? Ніби ж нічого такого не робить, а таке відчуття, що забирає усе повітря з кімнати»

Гостьові кімнати знаходилися далеко від покоїв Мідного принца. Я йшла слідом за служницею по коридору, прокручуючи у голові усе що сталося за останні декілька годин. Раптом я відчула на собі чийсь погляд. Рвучко озирнувшись, я побачила у дверях, які тільки що відчинилися, хлопця. У нього було чорне довге волосся, що спадало прямими пасмами на плечі, обрамляючи бліде обличчя. Такі ж чорні пильні очі дивилися на мене. Від його погляду мені стало холодно. Одягнутий він був також у все чорне, що ще більше додавало йому схожості на ворона. Скрививши губи, він зник за дверима.

— Хто це? — стишивши голос, спитала я у служниці.

Дівчина повернула голову та зітхнула, помітивши переляк у моїх очах.

— Принц Гордій. Не лякайтеся, він вам нічого не зробить. Він іншородець.

«Не маг» — відразу переклала я собі у голові. Це не дуже вдале було слово для людей без магічної сили, роблячи їх другим сортом.