Розділ 9. Його високість власною персоною

«Оп-па! Оце так несподіванка!» — мої очі загорілися азартом. 

— Я можу провести вас до його кабінету, — швидко промовила я, не чекаючи поки вони підуть.

Охоронці знов кинули на мене убивчий погляд, тепер у ньому було ще більше підозри. 

— Було б непогано, — знов буркнув хлопець, кинувши гнівний погляд на охоронця. — Бо моєму Леону дедалі гірше. 

І тільки зараз я помітила позаду нього ще одного чоловіка. Він був низького зросту, в уніформі слуги, У його руках була клітка з собакою.

Побачивши, що я не поспішаю, хлопець ображено пирхнув.

— Так ти покажеш нам дорогу чи ні? 

Я відразу відмерла, та перепросивши, повела їх до сходів, звідки тільки що прийшла.

Не думала, що знов колись повернуся до тих дверей. На мій сум на них навіть фарба не облущилася після того, як я ними гепнула. І у кімнаті на жаль не впала стеля. Пробач мені присвята Алісія, в інший час я доволі мила та слухняна дівчина. Але якби тобі таке колись сказали, я думаю ти зробила те саме.

Я прошмигнула слідом за принцом, слугою та його охороною, та стала біля стіни. 

— Верховний цілителю, панове вітаю, — промовив принц з порогу. — Знаю, що це не ваша спеціалізація, але більше мені йти нікуди! Треба ваша допомога.

 Ректор та двоє якихось важливих людей університету відразу скочили на ноги та низько вклонилися. Це тільки підтвердило мої здогади з приводу того, що саме він спадкоємець. 

Його слуга поставив на ректорський стіл клітку та витягнув звідти собаку. У мене сперло подих. Бідне цуценя з бурим хутром та біленькими лапками тихенько скулило. Я встигла побачити лиш те, що воно іноді здригалося, ніби від судом, а потім його заступив ректор та інші. 

Деякий час вони щось робили мовчки. З того місця де я стояла, не було видно, тому я підійшла ближче, користуючись тим, що на мене ніхто не звертає уваги. Ректор водив над собакою артефактом схожим на круглий медальйон, у який часто вкладали фотографію.

Пес продовжував здригатися усім тілом, а потім виблював на подушку, на якій лежав. У мене серце стиснулося від його вигляду. Перевівши погляд на принца я шоковано побачила, наскільки у нього сильно стиснуті губи. Він нервував, хоча й намагався стримуватися. А потім став нервово покусувати губу, і на мить я побачила блиск у його очах. 

«Присвята Алісія. Допоможи йому»

Мене завжди розчулювали люди, які з любов’ю ставилися до своїх тварин. У них було добре серце. 

— Я перевірив ауру собаки, провів діагностику. Жодне моє закляття не може сказати точно, що це за хвороба. Його тіло згасає. Скоріш за все це наслідок чорної магії, але я не можу з’ясувати якого саме закляття, щоб протидіяти, — ректор запнувся. — Він не доживе до вечора. Пробачте. Але краще його приспати, щоб більше не мучився. 

Я витріщилася на ректора, ледь не похлинувшись слиною. 

— Чому ви думаєте на чорну магію? — не стримавшись спитала я.

Усі повернули голову на мене, здається вперше помітивши, що я також тут.

— Що ви тут робите? — ректор кинув на мене холодний важкий погляд. — Я ж сказав вам йти.

— Я спадкова травниця. Можна мені оглянути собаку? — це питання адресувалося лише принцу. 

Ще сильніше стиснувши щелепу він кивнув. 

— Ваша високість. Пробачте. Вона безсила жінка. Що вона може…

І тут несподівано принц рвучко повернув голову, та гаркнув.

— Тихо!!! Нехай оглядає.

Я підскочила від його крику, та швидко підійшла до столу, де на подушці лежав пес. Нерви нівроку у молодого принца. Поки я оглядала собаку, здавалося, мою спину свердлили поглядами.

Його дихання було важким, з присвистом. Живіт трохи здутий. На яснах — легка синюшність. Я торкнулась лапи — гаряча, пульс частий, не рівний. Від морди тхнуло якимись ягодами? Я нахилилася ближче — так, знайомий гіркий запах. Беладона. На край язика темна плямка. Сліди слини густі, ніби собака ковтав щось липке. Очі трохи розширені, зіниці не реагують. Пес тихо заскиглив.

Я підняла голову. Принц зціпив щелепу, ректор стояв мов камінь.
— Це не чари, — сказала я. — Він просто отруївся. Я можу це вилікувати.

— Ні! — очі ректора випучилися, як у жаби. — Я перевірив артефактом. Це не отрута. 

Я важко зітхнула, щоб стримати лайку.

— Значить у вас зламаний артефакт. Це отрута. Але не та. Він наївся ягід беладони! Я бачила таке вже вдома. Я знаю…

— Ні! — тепер заперечив принц, чим мене дуже здивував. — У палаці такого не росте. А за його межі він ніколи не виходив. 

— А чи не міг хтось пронести ягоди? Хтось хто контактує з собакою.

— Та як ви смієте звинувачувати… — почав було ректор, але Альберт підняв руку і той замовк.

— Він увесь час був зі мною. Навряд… Я б побачив, — принц замовк про щось роздумуючи. — Скажіть чесно: ви можете допомогти? 

— Так! — без вагань сказала я.

— Тоді, ходімо зі мною! Якщо зможете вилікувати Леона, я вас озолочу. 

Ректор та досі двоє невідомих важливих людей університету обурливо переглядалися. 

Слуга знов поклав цуценя у клітку. Я за ним увесь цей час спостерігала, кусаючи губи. 

«А раптом я помилилася?»

Схопивши клітку зі столу, принц рвучко розвернувшись, вийшов з кабінету. Я побігла слідом, навіть не озирнувшись. Якби пан ректор міг, він би мене вже прокляв. 

«Треба попросити Емріса знайти мені якийсь артефакт. Чи може відразу у принца... Бо такими темпами я скоро опинюся на місці того пса»

Ми швидко вийшли з будівлі університету, біля якого стояла відкрита карета. Не зупиняючись принц туди заскочив, та поставив клітку на сидіння поряд. Я влетіла слідом за слугою, боячись, що мене змусять бігти, якщо не встигну. Хоч палац знаходився в десяти хвилинах ходьби він університету. 

Як тільки я сіла, кучер хлиснув коней і карета зірвалася. Його охоронці поскакали слідом.

«Свята Алісія. Мені все ще треба твоя допомога. Бо якщо я помилилася принц здається відгризе мені голову»