Розділ 8. Де я обурююсь та йду геть

Ми вирушили у дорогу зранку відразу після того, як поснідали. Батько ще раз нагадав, щоб написала листа, якщо не візьмуть в університет. Я пирхнула, але зустрівшись з ним поглядом, погодилася. Попрощавшись, він сів на коня та поскакав у бік Рамплуру. Ми ж вирушили у столицю. 

Без хворого поряд було їхати набагато спокійніше та веселіше. Ігред пересіла до мене.

— Дивись, як усе добре склалося. А ти боялася, — усміхнулася жінка.

Я скривилася у відповідь. Вчорашнє покарання досі заважало нормально сидіти.

— Але він все одно не вірить, що мене візьмуть. 

— Тебе й не візьмуть, — озвався з козл Емріс.

— Це ж чому?! — мої брови від здивування вигнулися в інший бік. 

— По-перше, бо у тебе слабкий дар. А по-друге — ти жінка.

— І що? Мені вистачає дару, щоб заговорювати зілля. Я не можу лиш захищатися та нападати. Для цілителя мого дару достатньо, — почувши, як чоловік фиркнув, я ображено надулася: — Я знаю дуже багато! Якщо вони мене перевірять, то побачать це.

— Головне тут «якщо». Нагадаю, ти все ще жінка. Побачивши, який у тебе рівень дару, вони можуть не дати тобі шансу проявити себе. Та й навряд той університет для тебе буде мати сенс.

— Це чому? — мої брови знов вигнулися на мить ставши будиночком.

— Бо ти зі спадкового роду травниць. Можливо ти відрізняєшся, але частіше такі люди знають набагато більше, бо не бояться експериментувати.

Я вже відкрила рот, щоб відповісти, але майже відразу закрила його — він мав рацію. 

— Але ж додаткове навчання зайвим не буде? Тим паче якщо я отримаю диплом, тоді до мене буде зовсім інше ставлення.

Чоловік зітхнув та декілька хвилин мовчав.

— Можливо. Сподіваюся тобі воно справді допоможе.

Далі ми деякий час їхали мовчки. Я прокручувала у голові усе що почула. Якщо це було так, то справи мої були не дуже. 

— Ви справді знайомі з імператором? 

Обережно поцікавилася я, сподіваючись, що Емріс нічого не запідозрить.

— Бачив його декілька разів.

— Це правда, що він прислухається до ваших порад?

Чоловік хмикнув, повернувши до нас голову.

— Так.

Я чекала чогось більшого, тому була розчарована такою лаконічною відповіддю. 

— А принца бачили? — я навіть дихати перестала. — Він справді такий, який кажуть?

— Не знаю. Принців ніколи не бачив.

— Принци? — здивовано округлила очі. — Мідний принц не один?

Чоловік здавлено кахикнув, здається стримуючи сміх.

— Мідний принц один — Альберт. Це титул спадкоємця. А є ще молодший принц — Гордій.

— А. 

Й сказати було нічого. Емріс здається здогадався чого я питала про принца. Але на щастя він не озвучив цього. Хоча й без того кінчики моїх вух почервоніли. 

— У тебе хтось залишився вдома? Окрім батьків, — спитала Ігред, щоб перевести тему. 

— Ні. Я єдина дитина. Але є друзі, — я була їй вдячна. 

— Ти їм колись казала, що хочеш навчатися? Що вони про це кажуть?

Емріс на козлах знов закашлявся, хоча тепер за ним важче було сховати сміх. Я прикусила губу, тепер вуха просто палали.

— Думаю треба спитати інакше: коли ти захотіла навчатися у столиці? Випадково не позавчора? — Емріс повернув голову і я вловила бісенят у його очах. — Тільки от не розумію на що ти сподіваєшся? Цілительський університет це останнє місце де можна зустріти принца Альберта. Тобі треба йти до магічної академії на бойового мага. Може тоді й потрапила до принца.

— Емрісе, — з обуренням глянула на нього Ігред.

— А що? — пирхнув він. — Тільки от не розумію нащо тобі те кубло змій? — веселість у голосі зникла. — Я б на твоєму місці тримався подалі він столиці, принців та того університету. Не дивіться на мене так. — чоловік зловив одразу два гнівні погляди. — Якщо тебе візьмуть, буде добре. Але я б не радив столицю для навчання.

— Я пам'ятаю, — буркнула я, склавши руки. — Бо я слабка жінка.

— Яка окрім цього з області. Тебе там з'їдять та не вдавляться.

На цьому Емріс вирішив закрити тему. 

* * *

У столицю ми приїхали через п'ять днів. Знявши нам номер у готелі Емріс пішов у імператорський палац, але там йому сказали, що імператор поїхав на полювання і буде тільки завтра. Тому маг дуже швидко повернувся, щоб сказати нам, що поїде до нього. Інформація була терміновою. Наостанок він побажав мені удачі.

— Якщо з цим університетом не вийде завжди можна знайти інший. Якщо не візьмуть, кажи. Щось придумаємо. Авжеж якщо ти хочеш вчитися, а не фліртувати з принцом.

Я подякувала йому, не сподіваючись що він запропонує свою допомогу. Бо від мене у нього були поки тільки проблеми.

Будівля університету знаходилася недалеко від палацу. Вона була із жовтого каменю з масивними колонами на вході. 

Попри слова Емріса столиця викликала у мене захват. Усі ті лялькові будиночки, парки, сквери. Чого вартувала вежа з великим годинником на площі. 

Скоро мав розпочатися навчальний рік. У холі було багато студентів різного віку та статі. Але у більшості це були чоловіки. На них були білі накидки з гербом університету.

На мене ніхто майже не звернув уваги, коли я зайшла у хол. Розгубившись, я покрутила головою, шукаючи того, хто мені допомогти. Найближче стояла групка з чотирьох дівчат

«О можливо ці мені зможуть допомогти»

— Добрий день. Чи не могли б ви мені допомогти, — привіталася я і відразу зловила на собі здивовані погляди. Одна з дівчат закотила очі так, що здається могла побачити свій мозок. Це мені не дуже сподобалося. — Мені треба поговорити з тим, хто тут головний. Я хочу вступити до університету. 

Дівчини перезирнулися. 

— Тобі до ректора. 

— Покажіть мені, будь ласка, — попросила я, вже пожалкувавши, що підійшла до них.