Розділ 7. У якому я ще раз жалкую, що втекла з дому та отримую свої речі

МІРТА

Емріса не було декілька годин. За цей час ми встигли заселитися у готель та сходити на обід. Тут було набагато краще ніж у трактирі де ми ночували вчора. 

Повернувшись у кімнату Ігред майже відразу засіла за біографію Емріса. Я здивовано скинула брови.

— Це допомагає мені вчити місцеву мову, — усміхнувшись пояснила вона, та знов занурилася у читання. 

Більше ми не розмовляли. Я знемагала від нудьги лежачи на своєму ліжку у номері. Спати вже не дуже хотілося. 

Раніше у мене не було проблем з вільним часом. Єдина книжка яка була тут, знаходилася в Ігред. На вулицю також не вийдеш. Залишалося чекати повернення Емріса.

До вечора я майже лізла на стіну. Врешті Ігред змилувалася наді мною та запропонувала прогулятися у невеличкому сквері біля готелю. 

* * *

Я не знаходила собі місця. Вийшла в коридор, пройшлася до сходів, потім назад. Потім ще раз. Зайшла в номер — і почала ходити по кімнаті, туди-сюди, як заведена. 

— Мірто, ну годі, — сказала Ігред з ліжка, відклавши книжку у бік: — Все буде добре. Він же тебе любить. Він твій батько.

— Саме тому мені й страшно, — пробурмотіла я, повернувшись до вікна.

— Він не з’їсть тебе, — усміхнулась Ігред.

— Я б не була такою впевненою…

Ігред зітхнула. Емріс узагалі нічого не сказав. Він відразу після повернення засів щось писати у товстий блокнот, та не звертав ні на кого уваги. Навіть коли я голосно чхнула біля нього. 

Златан вже почав хилитися до обрію, коли у двері номера постукали. Я завмерла. Ігред підвелася й пішла відчиняти. За порогом стояв мій батько.

«Великі та милосердні боги, нехай я стану невидимкою» — заскімлила я.

За день, що ми не бачилися він зовсім не змінився. На ньому була звична чорна куртка та велика дорожня сумка. Коротке сиве волосся було трохи розкуйовджене від вітру. На суворому обличчі не знайшлося ні тіні усмішки. 

— Добрий вечір, — привітався він до жінки, і одразу повернувся до Емріса — Перепрошую, пане маг. Нам дуже соромно. Мірта заховалась у вашому возі… Це сором.

Емріс підійшов, ставши поряд з матір’ю.

— Вже розібрались, — сказав він спокійно. — Я не гніваюсь.

— Як почувається ваша дружина? — спитала Ігред.

— Вже добре. Дякую. 

Батько ще раз кивнув. Й нарешті подивився на мене. Я зробила вигляд, що мене тут немає.

— Ходімо, — сказала Ігред до Емріса. — Нехай поговорять.

Вони пішли, зачинивши двері. У мене земля пішла із під ніг.

Я стояла біля стіни, зминаючи пальцями складки на спідниці.

— Привіт, тату…

 Він зняв дорожню сумку, поставив її на підлогу біля дверей. А потім дістав з неї тонкий прутик.

І тут почалося.

Зойкнувши, я кинулася навтьоки. Батько йшов слідом з різкою в руці, мовчки стріляючи очима. Якби він міг, то вже давно зробив у мені дірку. 

— Тату, ну, будь ласка! — я обернулась і мало не налетіла на стілець. — Я більше не буду! Чесно!

Він мовчав.

— Мені шкода, — додала я швидко, відступаючи до ліжка. — Я не хотіла, щоб мама хвилювалась. Просто… я справді хочу вчитися. У столиці. 

Батько трохи зупинився, примружившись.

— Ти не донька, а невдячна свиня! Втекла та не залишила записки! Мати ледь з розуму не зійшла! Чи ти забула, що у неї хворе серце?!

— Визнаю! — я вже стояла спиною до стіни, далі нікуди. — Це була дурість.

— Так.

— Ну то вже сталося! Тепер я тут! З тобою. 

Він зітхнув, потерши великим та вказівним пальцем очі.  Потім знов підняв різку.

— Ну будь ласочка. — я підняла руки. — Тату, ну ми ж у готелі! Тут стіни тонкі. Сусіди!

— Вони закриють вуха.

— Може пізніше? Коли я закінчу навчання та повернуся додому.

Я зробила ще один невдалий маневр ліворуч, але він вхопив мене за лікоть. Я сперлася долонею об спинку стільця, та глибоко зітхнула.

— Добре. Давай. Але не сильно.

— Як заслужила.

Різка болюче пройшлася по моїй п’ятій точці раз, другий, третій. Я стиснула зуби, щоб не закричати від болю. 

Четвертого разу не було. 

— Якщо тебе не візьмуть в університет, одразу мені пиши, — сказав він, поклавши різку на стілець: — Я приїду й заберу тебе додому. Зрозуміла?

— Зрозуміла.

— І не тікай більше.

— Не тікатиму, — буркнула я.

— Грегорі за тебе хвилювався.

Я здивовано підняла брову. Швидко ж він дізнався.

— Скажи, що у мене все добре. — сказала я, суперечивши сама собі. Дупа горіла вогнем. — Я напишу йому, коли буду у столиці.