Розділ 4. Великий перехід із Землі на Аладею

Зайшовши у кімнату, чоловік відразу помітив, як мати підтиснула губи, а потім провела долонею по щоці. Очі трохи зволожилися, але сліз не було. Емріс напружився, не розуміючи що сталося. Нахмурившись, він перевів погляд на дівчину, яка здається також була трохи розгублена.

Скільки він пам’ятав життя з матір’ю вона ніколи не показувала сліз. Трималася до останнього, а коли вже не було сил, тікала до лісу. Що вона там робила Емріс не знав. Можливо плакала. Він так і не зміг цього дізнатися, бо вона завжди після того приходила та усміхалася, наче нічого не було. 

Він у неї з’явився дуже рано. Його батько був людиною зі статками та з повною відсутністю моральних принципів. Емріс хотів знайти його та помститися, за те, що кинув мати вагітною. Але не встиг. На щастя горе-батька, той встиг раніше загинути на війні.

— Щось сталося? — це питання було марним. Вона ніколи на нього не відповідала.

Ігред здивовано підняла брови.

— Ні. Ми з Міртою спілкувалися про її бажання вступити в університет. 

— Одного бажання мало. Завтра вона поїде додому, а там…

Жінка нахмурилася, копіюючи манеру сина.

— Ні. Ти маєш їй допомогти! Я б хотіла, щоб у мій час хтось дозволив мені навчатися, — її голос звучав на диво твердо. — Тим паче, що ми все одно прямуємо до столиці. 

Емріс кинув похмурий погляд на мене, у якому знов читалося: я ж тебе просив! 

— Вона розказала, як втекла з дому? Її батьки там скоріше всього місця не знаходять. Вона має…

— Вона має вчитися! — сказала, як відрізала. Емріс застиг з відкритим ротом, коли вона його перебила. — А ти напишеш її батькам лист! У нас немає часу повертатися до неї додому! Вона має вчитися!

Емріс ще трохи намагався сперечатися, але врешті Ігред виграла.

Я сиділа мовчки, дивлячись на них. Після такого захисту у мене не було права не вступити. А там, якщо пощастить зустріну принца. Авжеж. У столиці у неї буде більше шансів зустріти його. Тому треба прикласти усі зусилля, щоб затриматися в столиці! 

Чоловік втомлено зітхнув, перевівши погляд на мене.

— Добре. Відвезу тебе у столицю. Більше нічим допомогти не зможу.

Губи Ігред розтяглися в переможній усмішці. 

— Якщо ти на сьогодні закінчив справи, ходімо вечеряти.

— Я не голодний. Поїв у дорозі. Якщо ви хочете, йдіть, замовте собі щось. Я підійду пізніше, — й кинув нищівний погляд на мене. — Тільки напишу її батькам, що це не я вкрав їхню доньку, а вона сама вирішила втекти. Сподіваюся вони ще не встигли заявити про зникнення. Бо тоді у мене виникнуть проблеми. Якщо вони дадуть дозвіл, я відвезу Мірту в столицю. 

Я винувато потупилася на черевики. Коли ховалася у возі, не подумала, що через мене у нього можуть виникнути проблеми. 

Ігред побачивши моє засмучене обличчя, важко зітхнула та взяла мене під руку.

— Ходімо вечеряти.

Емріс вийшов слідом за нами та пішов кудись углиб коридору. Виявилося, він зняв ще одну кімнату для себе та хворого. 

На першому поверсі таверни людей трохи побільшало, але все ще багато було вільних столиків. Підійшовши до трактирника, Ігред кинула швидкий погляд на мене, ніби перевіряючи, чи все зі мною нормально. Я подарувала їй усмішку у відповідь. Ця жінка мені сподобалася з першого погляду. Було у ній щось тепле та материнське. Хоча різниця у нас була майже дванадцять років.

— Дві печені картоплі з м’ясом, будь ласка, — промовила вона до трактирника. — І три чашки з м’ятним чаєм. 

Кремезний чоловік у масному фартуху передав її замовлення на кухню. Щоб не чекати біля стійки, вони пішли займати столик.

— Ти колись пила м’ятний чай? — тільки сівши, спитала вона. — Я від нього у захваті.

— Так. Вдома іноді собі готую. Допомагає при безсонні, — сьогодні здається вона засне тільки опустивши голову на подушку. Але заспокоїти нерви не завадить.

Сховавши руки під столом, я стала перебирати складки на спідниці. Мені було трохи ніяково. Ігред напроти також почала ледь помітно кусати губу, кидаючи погляд на двері кухні. Мовчання затягнулося.

Нарешті нам принесли вечерю. Це трохи пом'якшило атмосферу, бо тепер не треба думати про що говорити. 

Емріс підійшов через десять хвилин. Між бровами у нього пролягли тіні. Здається чоловік ніколи не усміхався. Швидко випивши гарячий чай він кинув жінкам:

— Не раджу засиджуватися. Ми рано звідси поїдемо, — та пішов до себе. 

Доївши пізню вечерю ми також повернулися у кімнату. 

З собою у мене не було жодних змінних речей. І знов я пожалкувала, що так необдумано втекла з дому. Але часу тоді не було, щоб зібратися. Тож у великій кишені, схованій у складках спідниці, валялися лише декілька обгорток від цукерок та п’ять мідних монет, що потрапили туди якимось дивом. 

Ігред зрозуміла це по моєму розгубленому обличчю.

— Ось, тримай. Вона на мене трохи замала, — жінка дістала з дорожньої сумки запасну нічну сорочку. — Бери, не соромся. Вона нова.