Розділ 3. Найдурніший вчинок на думку Емріса

Я лежала сховавшись під ковдрою та втиснувшись у куток. Поки мати збирала чарівнику їжу в дорогу, я прокралася до його возу, та сховалася під купою ковдр.

Вітер здіймав полотно, і здавалося, що кожен порив от-от видасть мене. Поруч тихо стогнав хворий. Я намагалася не дивитися на нього, боячись, що він може прокинутися чи гірше — померти на моїх очах. Такий близький контакт із ним викликав тривогу, але бажання втекти з дому все ж  переважало.

«Яка ж ти дурна, Мірто, — промайнуло у голові. — Але втрачати таку можливість, ще більша дурість»

Віз стрибнув на каменюці, і я ледь стрималася, щоб не зойкнути. Він рухався нерівно, колесами то потрапляючи в ями, то стрибаючи на камінні. Кожен удар віддавався у моєму тілі, але я намагалася не видавати жодного звуку. Серце калатало так, ніби от-от мало вистрибнути з грудей. 

Ніч обіцяла бути холодною. Мені хотілося пошевелитися, щоб краще загорнутися у ковдру, але так я боялася видати себе.

Я не бачила дороги, не знала, де ми були, та й навіть не уявляла, скільки часу вже минуло. Весь світ звузився до темного простору під покривалом і до шуму коліс на грубій дорозі.  Хворий поряд іноді тихо стогнав.

Несподівано віз зупинився. Емріс зістрибнув на землю. Затамувавши подих, я все ще сподівалася, що він не помітить моєї присутності.

Але моє щастя тривало недовго.

— І як це розуміти? — голос Емріса змусив мене здригнутися. Він стояв біля воза, під ліхтарним стовпом, дивлячись прямо на мене.

Я повільно підвела голову, зустрівши його суворий погляд. При слабкому освітленні обличчя здавалося ще серйознішим. У мене обірвалося серце.

— Мірто! — промовив він. Здається у нього була чудова пам’ять на імена. — Ти маєш пояснити це негайно.

Я втупилася, поспішно злізаючи з возу.

— А якщо я був би якимось розбійником? Чим ти думала?

— Усі знають хто такий Емріс. Ви герой.

— Ми негайно повертаємося. Ти поїдеш додому.

— Ні. Мені треба в столицю. Я хочу навчатися в університеті. 

Ми стояли біля трактиру. Чоловік хмурився не зводячи з мене погляду. Здається, ще трохи й він зробить у мені дірку. Сперечатися було марно. Зробивши вдих-видих, я видала:

— Я не мала дитина. Мені не треба опіка. Лиш допомога дістатися до столиці. Далі я зроблю усе сама.

Чоловік ще більше нахмурив брови.

— Ти думаєш так легко вступити в університет? 

Ну не могла ж я сказати, що мені байдуже на той університет. Але якби Емріс дізнався, що я хочу туди поїхати через принца, мене б відправили під магічним конвоєм додому. Тому довелося казати напівправду. Врешті нові знання я любила.

— Я хоча б спробую. У останній раз коли у моєму місті розігралася хвороба, померло дуже багато людей. Я хочу отримати нові знання, щоб мати змогу рятувати життя.

Маг важко зітхнув. Він вже відкрив рот, щоб щось сказати, як на возі раптом заворушився чоловік. Емріс стиснув губи, кивнувши на нього.

— Лягати поряд з хворим було дурною ідеєю. 

— У мене не було вибору. 

— Якби він тебе поранив, ти також могла захворіти, — Емріс схвильовано пройшовся по мені поглядом. — Він же тебе не поранив? 

Я похитала головою.  На дворі було прохолодно. Переступивши з ноги на ногу, я обійняла себе руками. Шкіра вкрилася сиротами. 

Знов важко зітхнувши, Емріс подивився у вікно трактиру, ніби там мали написати відповідь на його проблему.

— Ходімо в середину, — побачивши посмішку на моїх губах він додав. — Зранку відвезу тебе до дому. 

Підібгавши губи, я спробувала втримати лайку, що вже рвалася назовні. Як він сміє мною командувати? Йому ж все одно по дорозі. У чому проблема довезти куди треба та там кинути? Вона ж не збирається сидіти на його шиї.

Не промовивши жодного слова ми увійшли у трактир. У повітрі стояв запах диму та смаженого м’яса. За столиками сиділо декілька чоловіків, зайняті пізньою вечерею. Майже ніхто не звернув на нас увагу. 

Кивнувши трактирнику,  Емріс направився до сходів, що вели на другий поверх. Я пішла слідом, намагаючись не відставати. На другому поверсі був довгий коридор з дверима по обидва боки. Майже біля потрібних дверей, чоловік озирнувся, перевіряючи чи я не загубилася випадково.

— Тут зараз знаходиться моя матір. Будь ласка, не піднімай при ній тему свого навчання в університеті.

Я здивовано округлила очі, але швидко кивнула. Можливо його мати одна з тих хто вважає, що жінкам не можна вчитися, і їх місце на кухні. Не те що я не любила кухню… Я смачно готувала, та залюбки ставала до плити, коли було треба. Але сприймати це, як єдину справу для жінки не могла. 

Штовхнувши дерев’яні двері, Емріс пропустив мене у кімнату. І майже миттєво у мене стався шок. Бо жінка, яку я вже встигла уявити літньою пані, була молодою. На вигляд їй було не більше тридцяти. 

Здивовано скинувши брови, гарна темноволоса жінка відклала плащ, який зашивала. Вона сиділа за столом, а біля неї стояла свічка.