Розділ 2. Емріс

Прочинивши двері батьківського будинку я здивувалася тиші, яка царювала там. Частіше чулися або розмови, або стукіт посуду. 

— Що сталося? — прошепотіла я, заходячи у вітальню. 

Батько стояв склавши руки та спершись плечем на стіну. Його кущисті сиві брови були низько опущені. Перевівши погляд я побачила мати біля ліжка, на якому хтось лежав.

— Нещодавно привезли до нас. Знайшли на дорозі не далеко від міста. 

— Він живий? — мене непокоїла неприродна тиша.

— Живий. Але надовго? Окрім переломів у нього якась хвороба виявилася. Мати зараз чаклує над ним, намагається побачити її джерело. Тільки б не чорна магія. 

— Будемо сподіватися на краще. 

Підійшовши, я побачила що мати водить руками над грудною клітиною чоловіка. Незнайомець мав хворобливий вигляд, шкіра була блідою та блищала від поту. Якби не тихе дихання я б подумала, що на ліжку лежить покійник.

Нарешті матір прибрала руки та подивилася на мене.

— Сем, — звернулась вона до свого чоловіка. — Я нічим допомогти не зможу. Треба викликати магів цілителів. Я не можу визначити чим він хворий.

— Але це ж не чорна магія? — з осторогою спитала я.

— Можливо. Я гадки не маю, хто міг володіти такою силою. У будь-якому випадку цю людину краще забрати звідси, бо я не можу бути впевнена, що хвороба не заразна. 

 * * *

А як же все добре починалося. 

Забравши свою вечерю я пішла за наказом матері до себе у кімнату. Не бачила її ще такою безкомпромісною. Навіть коли пацієнти лихоманили вона не забороняла мені бути у кімнаті. Навпаки кликала допомагати, якщо самій було важко. 

Якщо хвороба виявиться дуже заразною, тоді Рамплур закриють на карантин. Будуть смерті. Останній раз коли на наших землях царювала епідемія вимерла половина міста. Нових жителів приїхало після небагато. На картах Рамплур все ще вважався містом, але по факту, ним вже не був. 

Через годину прийшла звістка, що до них пізно увечері приїде маг та огляне хворого. Усе трималося в таємниці, щоб не піднімати паніки.

* * *

Сидіти у своїй кімнаті сил не вистачило. Тому я пішла у двір. На щастя мені заборонялося лише знаходитися на першому поверсі нашого невеличкого будиночка.

Там я сіла на лавку, прихилившись спиною до цегляної стіни. Невідома хвороба лякала. Якщо до цього я мріяла про принца, то тепер думки перемкнулися на більш прозаїчну тему.

* * *

На дворі царювала тиша, яку іноді порушував гавкіт  сусідського собаки. Я сиділа, вдивляючись у темряву, коли почула стукіт копит. Серце підскочило — це мав бути той маг.

Скрипнула хвіртка, і через кілька хвилин переді мною з'явився чоловік у чорному дорожньому плащі. Він виглядав стомленим від дороги, але це не затьмарювало його шляхетної зовнішності. Високий, з легкими зморшками навколо темних очей, він справляв враження людини, яка знає про цей світ набагато більше, ніж будь-хто інший.

— Доброго вечора, пані. Мене звуть Емріс, я маг, — промовив він спокійним, низьким голосом: — Це будинок травниці Лідії?

У мене забило подих. 

«Емріс? Той самий Емріс? Марі рідна! Емріс!»

Я піднялася, опускаючи очі. Щоки спалахнули від жару. Це був той самий Емріс, про якого усі говорили. Маг, до якого прислухається сам імператор. Я кивнула, зробивши крок до нього.

— Так, пане Емріс. Мати чекає на вас. Я... ми сподіваємося, що ви зможете допомогти, — запинаючись та ніяковіючи, промовила я.

— Я зроблю все можливе, — відповів він. Його погляд ковзнув на мить по мені, але потім він рвучко повернув голову в бік будинку: — Часу обмаль. Покажіть куди йти.

Я провела його через задній двір до дверей, відчуваючи, як дерев’яніють ноги. Ми чекали, що до нас приїде хтось звичайний. А не легендарний! Трясця… Здається на сьогодні з мене досить.

Мати чекала нас у вітальні за столом, перетираючи у ступці спеції. Батько сидів біля пічки.

— Пане Емріс, — жінка миттєво встала на ноги, та  шанобливо схилила голову. — Дякую, що приїхали. Цього чоловіка принесли до мене вдень. У мене є підозри, що у його хворобі винна чорна магія.

Емріс підійшов до ліжка і, відкинувши плащ, присів біля хворого.  Маг провів чарівним кільцем над тілом незнайомця і пошепки почав вимовляти заклинання. Я не впізнавала ці слова.

— Це вже не перший випадок. Я зараз веду розслідування, — відповів врешті Емріс. 

— Це заразно? — спитала я, несвідомо зминаючи пальцями складки на спідниці.

— Повністю виключити не можу. Але можу сказати точно, вона вражає саме магів. Спочатку їх лихоманить, потім усе наче проходить і вже через декілька годин йде збій у магічній силі. Чарівник стає неконтрольованим та врешті божеволіє. У той момент він не розуміє хто перед ним і може навіть вбити.

Я нажахано прикрила рот долонями. Якщо цю хворобу не зупинити половина імперії буде інфікована, а інша може постраждати від їх рук.