Частина 1. Розділ 1. Дивне пророцтво

Частина 1. Епідемія

Розділ 1. Дивне пророцтво

Багато років до того

МІРТА

«Принц посадив дівчину перед собою на коня, та повіз до свого замку. Там вони відгуляли гучне весілля та жили довго та щасливо»

— Ех, — я тихо зітхнула дочитавши останній абзац книжки.

Якби ж у житті було ось так. Живеш собі, страждаєш і раптом принц. Ще раз зітхнувши я закрила книжку.

— Мірта! — звідкись зверху донісся противний жіночий вереск. — Ти там що заснула?

Кинувши книгу, я скочила на ноги. Перед прилавком стояла пані Олха та невдоволено стискала повні губи.

«І чого так волати? Ну проґавила трохи кінець обіду. Можна ж спокійно покликати»

 Пані Олха була жінкою пишних форм. Вони з чоловіком тримали свою пекарню. За усіма законами жанру вона повинна бути доброю та милою. А на ділі пиляла того чоловіка наче він зачерствіла булка.

— Добрий день, пані Олха. Щось підказати?  — я відразу начепила на обличчя робочу посмішку.

Жінка ще раз невдоволено плямкнула губами, окидаючи шафу заставлену маленькими пляшками з зіллям. 

— Настоянка від болі у горлі. 

Продавши їй те, що вона хотіла, я обвела поглядом невеличкий магазинчик. Він мені дістався від матері. А до цього ним володіла її матір. У нас була вже справжня династія травниць. 

Мати рідко тепер з'являлася у магазині. Вона була стара й далеко не ходила, приймаючи хворих вдома. Лідія вважалася найкращою у своїй справі, хоч не мала університетської освіти, усі знання у нас передавалися у сімейному колі. 

З ранніх літ я вже вміла робити усілякі настоянки та мазі. Та часто допомагала матері доглядати за пацієнтами. Зимою до сезонних хвороб додавалися зламані руки та ноги. Хоч у матері було зовсім трохи магії, вона вміло користувалася нею. Саме через це усі настоянки діяли ефективніше.

Не пройшло й десяти хвилин, як двері знов відчинились й у магазин зайшла жінка у квітчастій хустці на плечах. Оглядаючи вміст шаф, вона прочовгала до мене. 

— Добрий день, — звично привіталася я.

Незнайомка кинула на мене швидкий погляд, а потім дістала з кошика клаптик паперу 

— Збери мені все по списку. І якщо можна швидше. Я поспішаю. 

Я кивнула, забравши листок. Список трав наштовхував на те, що жінка планувала незабаром провести незабутній романтичний вечір. 

Швидко зібравши я поклала усе на прилавок.

— Так, рута є, чебрець є... — почала перераховувати.

— Дякую, — поклавши декілька монет на прилавок жінка забрала свої покупки та вже зібралася йти.

Я запитально підняла брову, коли вона пройшовши декілька кроків знов повернулась до мене.

— Одного дня у твій будинок увійде Мідний принц й залишиться з тобою жити. Запам'ятай мої слова.  — сказавши це жінка труснула головою, ніби відганяючи щось.

— Не зрозуміла вас… — я розгублено кліпнула. 

— Кажу «дякую» мені вже пора йти. Табір скоро вирушає у дорогу.

Схопившись, я вибігла з-за прилавку.

— Ні, ви щось сказали про принца! Ви ворожка?

Жінка здивовано обвела мене поглядом.

— Не пам'ятаю ніяких принців. Так, я вмію ворожити. Але у мене вже немає часу.

Попрощавшись, жінка пішла геть. На порозі з нею ледь не зіштовхнувся високий хлопець з розпатланим чорним волоссям. Грегорі. 

Побачивши мене, він усміхнувся, прискоривши крок. У його великій долоні був букет польових квітів. 

— Привіт, Мірто, — він звично поцілував мене у щоку, відаючи букет: — Хотів прийти раніше, але батько затримав у майстерні. 

Відігнавши з думок слова ворожки я посміхнулась кутиками губ. Грегорі був справжнім красенем. Чого вартували ті широкі плечі та сильні руки. Ми дружили стільки скільки себе пам'ятала. Його батько був столяром і увесь наш посуд був творінням його рук.

— Як справи у батьків? Чи здорові?

— Вашими стараннями, — щиро усміхнувся хлопець. — Матінка вже повністю встала на ноги.

— Ну то добре. Ти щось хотів купити?

— Невже я не можу просто так зайти у гості до красивої дівчини? — на його губах з'явилася весела усмішка.

— Красива? — розсміялась я. — Таке вигадав. Красива у нас Олександра, а я так… звичайна.

— Не знаю, не придивлявся до неї. Ти мені подобаєшся.

Кутики губ сіпнулись униз, лиш дивом мені вдалося втримати посмішку.

— Добре. Якщо це каже мій Найкращий Друг, тоді вірю. 

Хлопця наче блискавкою стукнуло при згадці нашої дружби, але він також зберіг усмішку. 

Грегорі був справді моїм найкращим другом. На нещастя я вже давно знала, що він у мене закоханий. На ще більше нещастя наші батьки були не проти весілля. Лиш одна наречена була вперта, та удавала, що нічого не розуміла.