Довгі проводи – непотрібні сльози

Чомусь вимога шаманки не здалася дивною, я немов проснулася, чомусь згадавши знахарку з дитинства, та її чарівну мідницю.

"Тільки подарувати!" - наказ, який саме зараз прийшов час виконати. Напевне, все ж переміщення між світами, це не зовсім легке діло, і Поллі може ще довго шукати напрям, щоб з'єднати Августина і Катріну. А мідниця сама викотилась нам під ноги, коли я прочитала її лист.

Протягом наступних трьох днів Августин закінчував свої справи у цьому світі. Коли я поклала перед ним цей листок, він зрозумів усе без пояснень.
Я розповідала про свій світ безперервно, про те, що швидше за все він залишиться без магії, про те, що по буде дуже складно, про міста, мегаполіси, про місце, в якому я мала відпрацьовувати після інституту.
Він кивав, але я бачила, що він вже не тут.
І не могла дорікнути йому, що він кидає все заради мрії про щастя.
Останнє, про що я розповіла, це про мідницю.
Як колись баба Маня, я покликала його до свого дому і запропонувала пошукати тазик у моїй коморі. І про те, що потрібно набрати в нього гарячої води і поставити одне питання, а далі зробити так, як він покаже. Точно до дрібних дрібничок та один в один.
- Цікава магія, - промовив він після того, як я закінчила, - мені вас не вистачатиме. Усіх. Бережіть один одного, та все ж сподіваюся, що ми побачимось!
Ми чекали за зачиненими дверима, міцно обнявшись із Сіазоном.
Десять хвилин, пів години, годину.
А потім мій перевертень потягнув мене за руку на веранду і ми заглянули у вікно санвузла.
Посередині кімнати клубочився чорний туман, складаючись в одне слово «дякую».