Коли тане адреналін

Гракоса відвозять до лікарні, за нами прислали Сіазона, й тільки тому я відчиняю двері з усипальниці та кидаюся йому на шию.
- Все добре, - він гладить мене по спині, притискаючи однією рукою, пропускаючи всередину двох хлопців із ношами.
Від цвинтаря від'їжджають останні фургони, відвозячи відловлених правоохоронцями наших переслідувачів. Казино вже зачистили. Хоча без жертв не обійшлося. З обох боків, - зітхає лікар.
Я не можу випустити його сорочку із сціплених кулачків.
Мене трясе, і я раз-по-раз намагаюся розповісти йому історію нашого провалу, вже в машині, яка відвозить нас назад, додому.
В Управління ми потрапляємо ближче до ранку, Сіазон відкриває свій кабінет, й враховуючи, що я трохи прийшла до тями, пропонує піти в душ.
Я киваю, стягую роздерту сукню й стаю під теплі струмені.
Коли я виходжу з душу, на лаві мене чекає чорний спортивний костюм, і я запізно розумію, що лікар у подробицях розглянув мої тили, коли я милася, повернувшись обличчям до стіни.
- Я маю обробити твої травми, - він підтверджує те, про що я здогадалася.
Я червонію, а він дивиться так проникливо, що мене накриває солодким, та якимось млосним жаром. 
- Катріно, - зараз я, лікарю, і якщо не обробити забиті місця, рани й подряпини, то завтра тобі буде погано.
Він вказує на кушетку й просить, - роздягайся.
Я не знаю, чим він маже мені спину, бік, сідниці, стегна та плечі. Пахне лісом та холодить ментолом. Він ніжний до божевілля. Рятує тільки те, що його рухи спокійні й ні на секунду він не затримується на місці, що обробляє, довше, ніж це необхідно.
- Перевернись, - все ж таки я хвилюю його, як чоловіка. Я відчуваю цей невловимий рик в тембрі голосу, перевертаюсь на спину й завмираю, прикривши груди складеними хрест-навхрест руками.
- Я не дивитимусь, - робить він крок у мій бік.
Я істерично схлипую, - тоді тобі доведеться обмазати мене з ніг до голови.
І в мене вдивляється вузька зіниця на тлі райдужної оболонки кольору свіжого гречаного меду.
"І чому я так не байдужа до карооких?" - ліниво пливе одна єдина думка, поки я не можу відірватися від погляду лікаря.
Він відводить той погляд і прикривається блондинистим чубчиком. Загороджується від мого погляду, обробляючи збиті коліна, підвивихнуту й опухлу кісточку. Я бачу лише нижню частину обличчя у профіль, і мені здається, що він прикусив губу від старанності, або це він висунув кінчик язика, звідси не розібрати.
Він прикрив мої стегна невеликим рушником, тоді, коли не дивився, і зараз добирається до зчесаного стегна та кісточок тазу.
- С-с-с, - виривається в мене, коли крем, що холодить, потрапляє на відкриту рану під рушником.
Він завмирає й відкидає чубок, щоб бачити мене.
- Потерпиш? - мені здається? Чи майже він не дихає?
Я ківаю, не можу зрозуміти, чому так загострено реагую.
Проводить пальцами по ребрах, - кидає погляд на моє обличчя, чи не кривлюсь.
Плече та ключиця, з іншого боку, і я, здається, відчуваю аромат його дихання.
Таке відчуття, що він наївся перед процедурою м'яти, вона так запаморочливо торкається рецепторів в моєму носі.
- Я маю перевірити груди, - він не відриває від мене погляд. Заспокійливий, твердий та трохи п'яний.
Мій алкоголь у крові кудись випарувався. З потом, сльозами або адреналіном.
Я, як перед стрибком у воду, вдихаю й витягую руки вздовж тіла.Так і не відвівши від моїх очей погляд, він накриває мої півкулі долонями й трохи стискає.

Напевно, все ж таки щось проноситься у моєму погляді, або я видаю себе рваним видихом, тому що в наступну секунду він виявляється за два кроки від кушетки й спиною до мене.
- Можеш одягатися, - все гаразд.
Булькає зі склянок у кухоль якісь мікстури, так само спиною до мене, поки я одягаюся.
Розуміючи, що він не повернеться, сама крокую до нього, й кладу долоню на передпліччя.
Під моєю рукою прокочуються імпульсом м'язи, і він повертається до мене, простягаючи кухоль.
У якомусь незрозумілому пориві я підводжуся на носочках, й чмокаю в гладко виголену щоку, - дякую, за все, - та тут же кидаюся геть із кабінету.
Я п'ю дрібними ковточками зілля, сидячи у кріслі, за своїм столом.
- Гракос прийшов до тями, - повідомляє Сіазон, упершись плечем у стіну коридору й не заходячи в кімнату, - у нього сильний струс, забиття і незначна крововтрата, але за тиждень його обіцяють поставити на ноги, буде, як новенький.
- Ну от, - не бачити мені садівника, - зітхаю, намагаючись розрядити напружену обстановку.
- До чого тут садівник? - я бачу, як Сіазон дивиться, жадібно, жарко та ніби я, єдине, що може вгамувати його спрагу.
І я розповідаю йому, як загрожувала Гракосу, втілити його дух у садівника, якщо він помре у мене на руках.
Лікар хрюкає, махає своєю шикарною гривою, й видає, - думаю, цю загрозу Гракос тобі не пробачить!
І мені подобається, як він усміхається!
А ще через десять хвилин, я солодко соплю, схиливши голову на стіл і підклавши лікоть замість подушки.
І вже не відчуваю, як мене забирають на кушетку, завертають у величезний волохатий плед з ягуаристим принтом. І те, як довго стоїть він поруч, поїдаючи поглядом, а потім йде, погасивши світло та прикривши за собою двері.