Відсутність присутності

Не знаю, що за захист стояв на маєтку, а по-іншому цей будинок язик не повертався назвати, але в мене навіть штифт забренчав у зламаному передньому різці, який наростили й про який я геть-чисто забула.
Посередині того місця, де раніше височіли химерні ковані ворота, зіяла дірка з розпеченим обідком. У неї встрибували й тут же зникали з вигляду ніндзя – спецназівці.
– А ми коли? - запитала у широкої спини лікаря, який велів не висовуватися, а то трусам не поздоровиться.
Несподівано зрозумівши, що зморозив дурість, спробував пояснити, що це таке прислів'я, й ​​нічого особисто до моїх трусів він не має.
Я так й уявила, що тепер уже другий чоловік червоніє, згадуючи про мою білизну. Точніше мрію нашого домового духу.
Хвилин через п'ятнадцять стійкого очікування, Стілус, який вивчав периметр через дивний прилад, кивнув Августину й тут же до залишків воріт вийшов один зі спецназівців.
- Чисто, - махнув він нам рукою, і ми вирушили за ними слідом.
Під захистом на территорії нікого не було. Ні в самому будинку, ні на території живих не виявлено.
- Тепер ваш вихід, - повідомив ватажок людей у ​​чорному та кивнув на будинок.
- Катріно, - дуже треба! - на мене дивилися шоколадні очі начальника. - Жоден з наших приладів не вловлює жодної причини, через яку це місце було замкнене такою потужною охороною, яка навіть не спрацювала на вимогу служби безпеки Корони а плані зняття й обнулення.
- А я при чому? Я взагалі не розумію, про що ви мені розповідаєте, для мене - що ваша голова на дверях, що ця, яку ви з гармати обстріляли, і в анфас й в профіль на одне обличчя.
- Я маю на увазі бубна! - почав виходити з себе кеп.

Ми стояли у величезному холі, з якого йшли широкі сходи на другий поверх.
Я поплескала на начальника віями й пояснила - у мене нічого не чешеться і не свербить! Ви як накажете викликати Морок? Якщо він не хоче?
- А ти йому скажи – треба! Он під сходами гостьовий туалет, йди помедитуй, а Сіазон тебе постереже.
- Ага, помедитуй, це так не працює, - бухтіла я собі під ніс, входячи в прикрашений білим мармуром та позолотою санвузол після того, як його оглянув лікар ще раз.
Я сіла на химерний унітаз і почала розмірковувати.
Чи варто питати, як знайти вбивцю? Чи спитати, як він дістався сюди так швидко?
А може поцікавитися, що не так з рамкою, яка моніторить прохід на кордоні? Чи що такого міг приховувати голова? Й куди поділася його дружина, і чому тут нікого немає?
Питання множилися, концентрація була відсутня, вибррати те єдине вірне, ніяк не виходило.
Я підійшла до раковини, поклала бубон на широку мармурову стільницю й залюбувалася ним.
Чорне на білому та золотому, краса!
Погладила бархатисту поверхню бубна й плеснула після цього в обличчя холодною водою.
Глянула на себе в дзеркало, з долонями у обличчя, з розчепіреними пальцями, мізинці на кутиках брів, решта на скронях, немов шолом на голові, і на кого ти Катріна схожа!
Й здригнулася.
Точнісінько, я ніяк не могла зрозуміти, на кого схожа постать у капюшоні, з мого попереднього  видіння.
Витерши долоні, схопила бубон і стукнула по ньому основою долоні!
- Морок, покажи мені вбивцю! – навіть не попросила, а наказала. Не відриваючи погляду від самої себе, що відбивалася у дзеркалі. Поверхню заволокло клубами мороку, я моргнула, розуміючи, що це мені не здається.
Він розвіявся й замість свого відображення я побачила в дзеркалі високого чоловіка, який з розлюченістю відмивав руки від крові. За його спиною висіло три жіночі трупи, що стікали кров'ю на білий мармур підлоги. Причому під кожним трупом виднілася якась судина, куди і стікала кров тонкими струмками.

Ось він відкинув з чола смоляний чуб й глянув на мене чорним поглядом. Підняв в'язанку, що складалася з чотирьох кулястих ємностей, що мерехтіли перламутром. Одягнув їх на шию, як намисто. Змахнув рукою й трупи попливли у бік ніші з інструментом для вбирання. Він підхопив одну з ємностей й крутнув її невловимим рухом руки, збираючи з мармуру кров до останньої краплі. Закрив ємності та повісив їх на пояс. А потім здригнувся й мимоволі відкрив крила, які до цього виглядали плащем на його плечах.
Те, що він зробив наступного моменту викинуло мене з видіння, яке показував Морок. Довгим чорним язиком він вистрілив у бік дивної пірамідки, яка мигнула, відчиняючи примарні двері й він пірнув у неї розправивши за спиною крила.
На тремтячих ногах я дійшла до дверей санвузла й визирнула за них.
На мене дивилися п'ять пар очей.
Не знаю скільки я медитувала, але вся команда була в зборі.
- Я не знаю, - почала обережно, підшукуючи слова, з допомогою яких мені потрібно було розповісти про побачене, - мені здається, що в туалеті має бути комора.
Августин смикнувся й відразу відтіснив мене назад у хол.
- Тут сильне відведення очей, - повідомив він за хвилину.
А ще через п'ять хвилин на білому мармурі підлоги санвузла лежало три жіночі тіла повністю знекровлених, й від цього виглядаючих немов мумії.
- Ось це, - кивнув Вухос на блондинку в блакитній домашній сукні, - дружина голови, а дві інші – її подруги. Саме їх я допитував сьогодні рано-вранці.
- Щось підказує мені, що ти Катріна, бачила і того, хто це зробив, - погляд Августина просвічував не гірше за рентген.

- У нього зовсім чорні очі, чорне волосся і дуже довгий язик. А ще він має крила, на яких він полетів через портал, який створила пірамідка.
Тиша в санвузлі запанувала ідеальна.
- Ні, - похитав головою магмедексперт на запитливий погляд Августина.
- Чому ні? – обурилася я. – Я його бачила. Він умивався в цій раковині, змивав кров з рук.
- Ми тобі віримо, - заспокоїв мене кеп, - річ у тому, що така істота згадується виключно у дуже давніх легендах.
- У казках? - чомусь це вирвалося само собою.
- У казках, в епосі та в оповідях про подвиги Фідельфа Першого, - кивнув начальник.
– Як шкода, що нам не читали казок в інтернаті, – зітхнула з максимально допустимим горем у голосі.
– Нічого, казки читати ніколи не пізно, – заспокоїв Гракос.
А Августин окинув нас поглядом й повідомив, що зараз нам усім доведеться підписати купу паперів про нерозголошення, тому що підчистити пам'ять про чорну сотню неможливо в інтересах слідства.
І, здається, цього разу цьому зраділи всі.