Розділ 15-1

— Я не приймаю назад моїх дарунків, донно, — холодно відповів сер Х’юберт.

— Ви поки що під дією присяги, — нагадала Лукіміна. — Ви повинні мене слухатися. Дайте руку.

— Ні. У моєї слухняності є певні межі, — лицар відвів погляд від її обличчя. Лукіміна була зараз занадто прекрасна, щоб одночасно бачити її та сперечатися з нею.

— Межі визначаються кордоном моїх володінь, — наполягала панна Лісовська. — А ця частина лісу ще належить моєму батькові, тобто є моїм володінням.

— Тоді, будьте ласкаві, не відмовте у милості вказати мені, де закінчується ваш ліс, — сер Х’юберт знову взяв коня за повід.

— Це недалеко, — пояснила панна Лукіміна, — он за тим перехрестям двох стежок. Якщо не заперечуєте, я проведу вас.

— У своїх володіннях ви, донно, вільні ходити куди заманеться, — відповів сер Х’юберт, вперто не дивлячись на неї. Але він відчував, що Лукіміна посміхнулася та пішла поруч, крок у крок.

— Дайте мені вашу руку, пане лицарю, — знову вже по-іншому попрохала вона.

Сер Х’юберт не зміг відмовити втретє, тим більше, тепер він просто мусив подати руку дамі, яку супроводжував. Знявши рукавицю з лівої руки і взявши повід Мельхіора в праву, він торкнувся руки Лукіміни.

Її маленькі тендітні пальці ледь чутно тремтіли, тепла долоня лягла на його долоню, але між ними не було округлої гладенької перлини, завбільшки з лісовий горіх. Пальці молодої панни міцно стиснули долоню лицаря. Він підвів очі та зачудовано глянув на Лукіміну, але тепер вже вона відвернула лице, не дивлячись на чоловіка, який ішов поряд.

Вони дійшли до перехрестя двох стежин… але на ньому не зупинилися. Як і раніше благородний лицарський кінь неквапливо ступав копитами по вимощеній сонячними вітражами стежці, як і раніше співали у верховіттях старезних дубів нахабні маленькі пташки.

А двоє все йшли та йшли лісом, не збираючись зупинятися раніше, ніж попереду з’явиться старий, потемнілий від часу дорожній стовп з написом:

"Край світу. Обережно, провалля!"

Там, вірогідно, вони затримаються рівно настільки, щоб устигнути помилуватися сходом сонця та вирізати на старому стовпі поряд з усіма попередніми написами: "тут були… " або щось на зразок "Г+Л".

Це виглядає одночасно старомодним, та дуже сучасним, але не дивуйтеся, адже невідомо, коли саме вони туди дістануться.

Поки що вони йдуть зовсім недовго, так недовго, що іще не стомилися не дивитися одне на одного. Мельхіор, не розуміючи людської натури, час од часу зітхав і докірливо позирав золотаво-карими очима то на свого господаря, то на господиню. Аж от Лукіміна нарешті підняла лице та всміхнулася…

Та, наче у відповідь цій тихій усмішці, прориваючи всі світи, крізь віки безцеремонно і голосно задзеленчав телефон…

Раз… другий…

КІНЕЦЬ