— Я поки ще не просила вас про це, лицарю.
— То я сам прошу вас, — сер Х’юберт низько вклонився. — Залиште собі на згадку цю перлину, вона така само маленька та холодна, як ваша душа! Бережи вас Боже. Прощавайте назавжди.
*****
— Верчику, я подумаю до вечора, — нарешті сказала Діна. — Я ще зателефоную тобі. — Коли ти їдеш?
— Завтра, дуже рано, мабуть о четвертій ранку. До цього часу я буду чекати твоєї відповіді. Можеш дзвонити, я буду вдома.
— Добре, я… коли вирішу, то зателефоную. Ти одразу зрозумієш, що це я, бо теж буду дзвонити тричі, поки ти не підійдеш.
— Я можу ще щось зробити, щоб вплинути на твоє рішення? — спитав Верислав майже безнадійно. І так само, як він очікував, Діна лагідно відповіла:
— Ні, більше нічого не треба. А куди хоч ти їдеш?
— Я сам не знаю. На край світу.
— Ну добре, бувай. Я ще зателефоную.
#11416 в Любовні романи
#484 в Любовна фантастика
#5830 в Фентезі
#1439 в Міське фентезі
Відредаговано: 10.07.2020