Розділ 14-2

— Є одна, — глухо сказав Верислав. — Я поїду з міста. І взагалі, поїду. Далеко. В мене вже замовлений квиток на літак до Примор’я. Там на пароплав і…

— Надовго?

— Може — місяць, може — рік…

Улісс відвернувся. Мабуть хотів сказати щось, можливо, назвати "боягузом", але промовчав. Його спина й плечі висловлювали невдоволення різкіше від слів.

— Коли ти зібрався у подорож? — нарешті спитав Улісс самим буденним тоном.

— Завтра.

— Не міг дочекатися своєї черги?

— Я думав, навіщо? — пошепки відповів Верислав. — Все одно ж ти…

— Тобто ти був певен, що оберуть мене? — холодно перепитав Улісс. — Іншої думки навіть не спадало?

— Ні, я був певен, що мені нічого не світить. Після того як… після всього. Після аварії теж. Діна до мене як лід, хіба ж я не відчуваю?

— Не відчуваєш. Збоку видніше. Раджу тобі не втрачати останній шанс: навіть якщо ти поїдеш завтра, що заважає поговорити з нею сьогодні? Подумай. Ти чоловік, ти повинен ухвалювати рішення сам. Піду, не буду тобі заважати.

— Залишайся, все одно я не…

— В мене є справи, вибач. Я повинен іти.

Улісс попрощався, залишивши Верислава наодинці із своїми думками. Приймати рішення важка справа, але тим не менш, це набагато легше, ніж виконувати прийняте рішення.

Зателефонував Отто, спитати, чи все залишається незмінним із планами щодо поїздки? Верислав підтвердив, але ще обіцяв зателефонувати увечері, попрощатись.

Так, він поїде і все владнається. Діна буде тільки щаслива здихатися його. Щоправда, вона просила не розвалювати компанію, але це ж не назавжди. Він повернеться, повернеться спокійним і вільним від цієї муки, коли розум та серце весь час розривають тебе зсередини, ніяк не знаходячи спільної мови.

Зателефонував Борис. Йому аж ніяк не байдуже було до другого туру безкровного турніру. Верислав не став розповідати кузенові, що турнір вийшов не зовсім безкровним, а лише стисло повідомив, що Улісс був у нього та повідомив, що виходить з гри.

Борис дуже здивувався, бо такого повороту не чекав, але не можна сказати, щоб це його засмутило. Трохи подумавши, Верислав вирішив скористатися нагодою та повідомив Борисові про свій намір обрати сьогоднішній день, хоч це йде трохи урозріз із правилами конвенції. Вони ж бо узгодили, що два дні поспіль для Діни занадто важке випробування. Але Борис не міг заперечити, якщо сама Діна погодиться.

А чи погодиться вона?

Верислав знов накрутив диск старовинного телефону. В них колись існувала ще за студентських часів домовленість: якщо хтось дзвонить кілька разів по три сигнали, імітуючи сигнал SOS, то брати треба у будь-якому випадку чи настрої. Після другої спроби Діна підійшла до апарата.

— Так, слухаю? Вериславе, ти?

— Я… я просто хотів спитати, як ти почуваєшся?

— Непогано, — здивовано відповіла Діна.

— А вчора…

— Улісс сказав, що ти все знаєш, — перервала вона, вочевидь не бажаючи обговорювати подробиці. — Ти хотів щось спитати?

— Так. Діно… ти б вийшла за мене?

Вона якийсь час мовчала, Вериславові здалося, що пройшла вічність.

— Теоретично, — промовила вона, — все можна уявити.

— Я серйозно. Я кохаю тебе… і завжди кохав. — Він сам дивувався, як хрипко звучить його голос, наче відмовляючись казати такі слова.

— Що я повинна відповісти? — після довгої паузи промовила Діна. — Я не знаю, що тобі сказати.

— Я повинен поїхати завтра. Дуже далеко. Рейс рано вранці. Якщо ти хочеш, щоб я залишився, або погодишся їхати зі мною… Якщо ти — згодна й хочеш, щоб ми були разом, скажи "так".

— Я не можу так одразу, Верчику. Мені треба подумати.

— Думай. Часу трохи є.

*****

Сер Х’юберт дивився на перлину на грудях прекрасної панни, не сміючи підняти очей на її обличчя. Перлину він подарував їй учора, на знак пошани до світлої краси Лукіміни, з проханням прийняти його завтра у зручний для панни час.

Панна Лукіміна послала по нього зранку. Вони прийшли до маленької порожньої кімнати з єдиним віконцем та з великим круглим свічадом на стіні.