Розділ 14-1

— Так, ще була, — підтвердив Улісс. — Але вона спала.

— Ти мені збрехав.

— Ні, я лише сказав не хвилюватися і обіцяв пояснити все особисто.

— То пояснюй! Я чекаю пояснень! Я спитав тебе, чи дала вона згоду, ти сказав, що ні, а тепер… я нічого не розумію!

— Це помітно, — через силу всміхнувся Улісс. — А я, уяви собі, дещо зрозумів. Саме зараз. Мені завжди видавалася дивною ситуація, коли замість боротьби краще підставити іншу щоку. Ніколи не міг уявити, як це може бути на користь?

— Уявив?

— Так, і досить реально.

Верислав різко видихнув повітря і сказав уже трохи спокійніше:

— Ти сам напросився.

— В тому-то і сенс, — загадково відповів Улісс. Він нарешті сів прямо та відвів руку від обличчя. Нижня губа в нього була розбита, вся щока майже до ока набула багрового кольору.

— То що ти там казав про друзів? — безжально спитався Верислав. Хоча почувався він трохи незручно, але все ж таки йому стало легше і він цілком опанував себе.

— Лише те, що з Діною у нас — чоловіча дружба, а це зазвичай обумовлює самопожертву до смерті.

— Тому ти просив її не підходити до телефону?

— Саме так. Бо вона у простоті свого щирого серця могла так само чесно відповісти тобі, коли поїхала від мене додому. А мені дуже не хотілося, щоб ти почав вести із нею бесіди у такому ж тоні, — Улісс виразно потер кулаком вилицю.

Верислав сердито всміхнувся:

— От іще вигадав! Все одно, не розумію, чому тобі спало на думку, що я не зможу примиритися із таким її вибором? Казав би правду…

— Я й сказав. Але правда у тому, що примиритися ти не зможеш, як щойно красномовно довів. І правда у тому, що з Діночкою ми лишилися друзями, але не більше. Просто було запізно їхати додому, а ми вели досить важливу розмову, не хотілося відкладати її на потім. Що з того, що за вікном була ніч, а не день, ми лише розмовляли.

— Ти не міг цього одразу пояснити? — роздратовано спитав Верислав. — Думаєш, я не зрозумів би все правильно?

— О, так, особливо якби я додав коронну фразу всіх невдах: "Це не те, про що ти думаєш, я тобі зараз все поясню!" — іронічно промовив Улісс.

— А що саме вона відповіла, коли ти запропонував їй руку та серце? — із стриманою цікавістю спитав Верислав.

— Я не пропонував. І в неї не просив. Який сенс брати те, що мені не належить?

Верислав з недовірою знову вдивився у його очі та зрозумів нарешті, що Улісс не приховує правди. Він не отримав відмови, бо відмовився сам.

— Я принесу лід, — сказав Верислав.

— Не треба. Краще давай трохи вип’ємо чогось загально зміцнюючого.

— Зараз…

Після чарочки коньяку, друзі більш не згадували про цю пригоду. Улісс тільки жартома висловив погрозу, що може вимагати компенсацію, наприклад, зобов’язати Верислава не призначати дня свого освічення поки не зійде синець, але погрозу свою здійснити не обіцяв. Навпаки, коли вони сиділи мовчки та думали кожен про своє, Улісс раптом перервав мовчання, сказавши:

— Сьогодні субота і цілий день попереду. В тебе є час.

— Тобто? — не зрозумів Верислав.

— Навіщо чекати, ти міг би взяти цей день.

— Ні, я так не… я не готовий. Слухай, може, колись потім? Може, мені краще взагалі написати листа?

— Ти так її боїшся?

— Діни? Ні, радше себе… що не зможу все пояснити.

Улісс жорстко примружив очі, тепер в ньому не було й тіні веселощів.

— Зможеш. Твій час настав, треба ж колись виправляти навіть дуже давні помилки. Сьогодні або ніколи!

— Навіщо ти так? — розгублено спитав Верислав, наче Улісс приставив йому зброю до горла, коли він цього зовсім не чекав. — Я лише боюся все зіпсувати.

— А нещодавно, коли хотів поговорити з Діною, не тямлячи себе, не боявся?

— Та я ж справді не розумів, що можу накоїти. Давай-но, краще, почекаємо ще тиждень?

— Сьогодні, — наполягав Улісс, і Верислав не міг сперечатися. Вся його сила десь поділася разом із люттю.

— Але ж Діна не відповідає, я не зможу додзвонитися.

— То їдь до неї сам. До речі, після другої години вона зніме блокаду. А я можу зробити так, щоб вона відповіла на твій дзвінок зараз же. Тобто, в тебе безліч варіантів і жодної відмовки.