Розділ 13-3

Я й не знаю, як тобі дякувати, а ти… Вже така пізня пора… та я не хочу йти.

— Я теж не хочу, щоб ти зникала, — промовив Улісс. — У мене відчуття, наче після великого свята, коли гості вже розійшлися, залишивши гору посуду. Тоді почуваєшся найсамотнішим у світі. Не йди, будь ласка. Краще, розкажи що-небудь.

— Я так злякалася спочатку, коли побачила все це…

— Що саме?

 — Свічки, троянди… весь набір спокусника-донжуана.

— Я хотів, щоб прощання було урочисте.

— Прощання?

Вони трохи посиділи мовчки. Чулося тільки слабке потріскування свічок. Діна заговорила перша.

— Едесю… тобто, Уліссе, я ніколи не думала, що можу колись тебе втратити. Ніколи не думала… Ти потрібен, і не лише мені. Я не хочу чути жодних відмовок, пообіцяй мені зараз же, що не кинеш мене, що б там не сталося!

Він мовчки подивився на неї, нічого не відповівши. Діна почала фантазувати, намагаючись підняти його та свій настрій.

— А чому б тобі не одружитися? В тебе ж в інституті напевне є шалена кількість гарних дівчат? А якщо серед них нікого для тебе нема, то я беруся підшукати тобі пару. У мене, наприклад, така гарна помічниця на фірмі, Вероніка. Розумна, майже як Отто.

— Дякую, із Отто я б точно не одружився, — іронічно зауважив Улісс.

— Ні, її розум зовсім іншого плану. Уяви, через кілька років ми всі разом, ви — з дружинами та маленькими діточками, — у відкритих машинах виїздили б за місто на пікніки. Весело! Тобі обов’язково потрібне гарне авто, бажано з відкритим верхом. Я пошукаю десь у знайомих.

— Дякую, не варто, — відгукнувся Улісс. — З моїми нервами тільки за кермо…

Але Діна вже відчувала творче натхнення, тож заходилася змальовувати їхнє щасливе майбутнє.

— Це навіть добре, — азартно сказала вона. — Тоді треба одразу шукати дружину із водійськими правами. Це дещо звужує коло пошуків та полегшує справу!

Улісс всміхнувся краєчком вуст і мовчав.

Діна ще говорила й говорила, відчуваючи дивне полегшення на серці, наче все вже владналося, саме так, як вона хотіла. Коли вони з’їли усі цукерки та випили цілу діжку гарячого чаю, Діна відчула солодку втому, і схилила голову на руки. Улісс приніс з іншої кімнати, яка правила за спальню, ковдру, білизну та подушки, й допоміг гості влаштуватися на канапі. Прекрасна панна майже одразу заснула, але встигла ще побачити, що він не залишився поруч, а пішов у кухню.

Там була прочинена кватирка, й Улісс довго стояв, вдихаючи холодне нічне повітря, та думаючи про щось, відоме тільки йому. А Діна спала у нього в кімнаті, й, мабуть, ще ніколи не почувала себе наодинці із молодим чоловіком у такій цілковитій безпеці…

*****

— Прошу пробачити мені, ясна панна, але я мушу піти.

— Чому, Едесю? — здивувалася Лукіміна. — Я такого тобі не наказувала.

— Я сам собі це наказав. Я відмовляюся від подальшої гри.

— Чому? — в голосі красуні почувся біль, вона не хотіла втрачати друга.

— Будемо вважати, що мене десь чекає інша. Я не можу обманювати вас, панно.

— Але ж обманюєш, — сумно промовила Лукіміна.

Поет опустив голову. Цього вечора, вже в темну пору, коли з’явився місяць, він прийшов до неї з проханням звільнити його від обітниці покори, але так і не пояснив, чому. Свої останні вірші Едесь поклав на столі, відмовившись їх читати і тим уже порушив дану обітницю. Лукіміна уважно подивилася на нього, та зрозуміла, що це не черговий жарт, а остаточне рішення сильного чоловіка.

— Йди, — нарешті сказала вона. — Я тебе відпускаю. Якщо ти сам бажаєш не бачити мене більше, то як я можу затримувати тебе? Йди.

— Красно дякую, моя місяцеока прекрасна панно.  — Едесь низько вклонився, торкнувшись своїм капелюхом кам’яних плит підлоги біля ніг панни.

— Прощавай, — одними губами нечутно прошепотіла вона і на очах в Лукіміни заблищали сльози, в яких відбивалося місячне світло.