Розділ 13-2

Але, все ж таки, ми поруч.

— Проте весь час бути разом і водночас нарізно, — промовив Улісс, — хто це витримає?

— Не знаю. Я нібито й звикла. Але останнім часом…

Улісс всміхнувся і поглянув у вікно. Була темна тиха ніч, лише поодинокі машини шурхотіли повз будинок десь далеко внизу.

— Що тобі заважає сказати йому те саме, що й мені? — спитав Улісс.

— З ним мені говорити так складно.

— А зі мною просто, — невесело зауважив він.

Діна винувато погодилася з його словами.

— Едесю, ти…

— Як ти сказала?

Діна знітилася та закрилася долонею:

— Вибач, Уліссе… ви такі схожі…

— У чому?

— У всьому, але зараз я мала на увазі, зовні, — сказала Діна. — Не втрималася…

— Пусте. То що ти казала?

Діна крізь сутінки вдивлялася в його обличчя. Чорне напівдовге волосся підкреслювало блідість його худого гарного обличчя. Волосся зараз падало на лоб, з глибокої тіні блищали уважні очі. Улісс був сьогодні весь чорно-білий: у темній безрукавці та дуже білій сорочці з відкритим коміром. Він виглядав стомленим, але відступати від обраного завдання не збирався. Сидів, підтягнувши одне коліно до підборіддя та дивився на Діну. Час від часу, відкинувшись на спинку дивана-крісла, він поглядав у вікно на нічне небо.

— Я теж тобі лише одне питання поставити хочу, — вже з веселими мрійливими нотками сказала Діна. Він мовчки глянув на неї. — Ті вірші все-таки ти написав чи він?

— Не я.

— Але ти міг би, — стиха мовила Діна. — Ти вмієш, я знаю.

— Можливо. Але свої рядки, присвячені тобі, я не став би читати, — Улісс знову дивився вгору за вікно.

— Чому?

— Саме тому, що вони мої. Мені б не вистачило зухвалості.

— Так я й повірила, — промурмотіла Діночка, осміхаючись, але посмішка вийшла досить нервова. — Це ти винен в усьому, що зараз відбувається. Ти розворушив цей вулик. Якби не твій щоденник…

— Мій? — наголосив Улісс.

— Яка різниця! Все одно, без тебе ми б нічого не дізналися ні про які турніри. Та… — Діна трохи затнулася, але твердо закінчила: — ...ні про яке кохання й мови б не було!

— То повинен же був хтось підштовхнути вас, — дуже тихо і твердо промовив Улісс.

— То це справді все ти??

— Я! Скільки можна чекати?! Гадаєш, якщо ти марнуєш своє життя  і пожертвуєш своїм щастям, то зробиш когось щасливішим?

— А ти сам?!

Він усміхнувся. Вже без суму, просто Діна справді його розсмішила.

— То інша справа, — спокійно відповів він.

— Чому?

— Тому, що я тебе не кохаю. Тобто це почуття з тих, що називають братньою любов’ю. У мене лишень поки не було змоги порівняти її із справжньою. Але я знаю.

— Звідки?

— Бо ви — пара. Отже, втрьох навпіл не буде. Проста арифметика. Повір, я понад усе бажаю побачити тебе, нарешті, щасливою!

— Я тобі вірю. Але як тобі спало на думку вигадати всю цю історію?

— Яку?

— Про ту панну та її кавалерів.

— Побійся Бога, — здивувався Улісс. — Я ж не можу керувати історією, окрім нашого власного часу. Я її лише вивчаю. Гадаєш, я здатний наслати Верчику віщі сни, чи матеріалізувати таку здоровенну мідну тарілку, як в нього на стіні? Чи може я колись давно штовхав Бориса до монастиря? Так, про щоденника я давно знав, тому що вивчав всі відомості про легендарне Свічадо, але й не думав, що там все так… схоже. Я міг нічого не розповідати, це правда, але зробити неіснуюче існуючим?.. Вибач, але за кого ти мене маєш?

— За друга, — тихо відповіла Діна.

— Не треба прикрашати сумну істину, — із гіркотою відповів він. — Я тобі лише блазень при королеві, та й вам усім. Без мене вам трохи нудно, проте набагато спокійніше.

— Розумні люди патологічно бажають казати дурниці, — суворо зауважила Діна. — Краще вже мовчи. Дурень ти, Едесю, тобто У… та яка вже різниця!