Розділ 13-1

— А я знаю, — Улісс прибрав руку з дзеркала і пройшов повз Діну до кухні. — Бо ти наперед була певна, що будеш плакати. Навіть фарби для мене жаль! — з коротким уїдливим сміхом додав він, зникаючи за дверима.

Діна розгублено лишила біля дзеркала сумочку та пішла до кімнати.

Солодкі пахощі троянд чулися вже в коридорі, Діна не здивувалася, побачивши у вітальні два величезні букети у напільних вазах.

Посеред прибраної кімнати стояв овальний журнальний столик, парадно сервірований для вишуканої вечері. На ньому, крім приборів, лежали коробки шоколадних цукерок, але ані пляшки з шампанським, ані будь-якого іншого вина не було. Стояли високі келихи, але з напоїв Діна бачила лише сік та мінеральну воду.

Гостя присіла на зручну, застелену шотландським пледом канапу, оглянула кімнату, в якій майже нічого не змінилося з тих давніх часів, коли тут відбувалися їхні студентські вечірки, от лише м’який кутовий диванчик, схожий на велике крісло, відсунувся до самого вікна, а раніше стояв навпроти, потойбіч столу. Діна помітила на письмовому столі два парні старовинні канделябри, вже готові відтворити атмосферу романтичної вечері. Поряд лежали сірники. Діна запалила свічки та поставила один з підсвічників на журнальний столик.

До кімнати увійшов Улісс із тарілками, повними гарячої вже нарізаної піцци. Він поставив тарілки і сів до столу, на один з двох стільців з високими спинками. Діна теж хотіла пересісти, але Улісс заперечив, попросивши сидіти там, де їй зручніше.

З магнітофону лунала італійська музика, то жартівлива, то спокійна та романтична. Вони вечеряли удвох, Діна весь час подумки всміхалася із цікавістю, не знаючи, що буде далі.

Тобто все здавалося створеним спеціально для навіювання відповідного романтичного настрою, все казало про стандартну святкову вечерю перед освідченням у коханні. Все, крім очей Улісса. Він майже не дивився на свою прекрасну даму, старанно уникаючи її погляду.

— Що з тобою? — нарешті спитала Діна вкрай заінтригована такою його поведінкою.

— Нічого, особливого, моя люба красуне, не зважай. Ти не проти того, щоб сьогодні ми пили з міцних напоїв лише чай?

— Не проти, — посміхнулася Діна. — Але чому?

— Щоб ніхто не міг потім сказати, що все сталося через те, що ми напилися.

— Дотепно, — оцінила Діна. — Та, можливо, ти правий.

— Я безумовно правий, — відповів Улісс. — Але від цього мені не легше.

Вони з'їли гарячу піццу та холодні закуски й зараз пили чай з улюбленими Діниними шоколадними цукерками "Старе місто". Позаду Діни над канапою світилося кришталеве бра, свічки сяяли мерехтливим танцюючим світлом. Раптом Діна помітила, що Улісс вже мабуть кілька хвилин мовчки невідступно дивиться на неї, наче намагається прочитати її думки. І на цей раз він не відвів погляду, а поставив чашку та підвівся.

Діна була певна, що він хоче пересісти ближче, проте Улісс, хитнувшись, наче у нерішучості, взяв з коробки ще одну цукерку та відійшов у дальній бік кімнати, ближче до вікна, де й сів на кутовий диванчик, дивлячись звідти на Діну.

— Можна починати, — сказав він.

Діна зрозуміла це, як запитання, тому сказала:

— Так, можна. Говори, що ти хотів сказати.

— Е ні, — зітхнув Улісс, — про себе говорити я навряд чи буду. Готовий уважно слухати, про кого ти мені розкажеш. Хоч цілу ніч.

— Так ти… ти знав? — вражено промовила Діна. — Звідки?

— Важко ж було здогадатися! — знову із сумною усмішкою зітхнув Улісс. — У мене дуже погано із математикою, сонечко, але таку просту дію, як три мінус два я, все ж, порахувати можу. Я ж точно знав, кого ти НЕ любиш.

— Вибач, — прошепотіла Діна і з її очей мимоволі бризнули сльози.

Улісс клацнув пальцями, констатуючи свою правоту:

— Я ж казав. Уже плачеш.

— Ти історик, а не психоаналітик! — огризнулася Діночка.

Він лише всміхнувся:

— Для тебе — і те, й інше. Розповідай.

— Що? Коли ти все вже знаєш, — схлипнула Діна, вже не приховуючи сліз. — Десять років тому я ще могла чекати від нього пропозиції, але він її тоді не зробив, а тепер уже занадто пізно. Тоді ми думали, що закохалися, могли одружитися ще на останньому курсі. Але він обрав їхати на престижну практику, а коли повернувся, в мене було розподілення і… і отак донині, ти ж бачиш. Для вас всіх я лише друг.

— Більше, — коротко зауважив Улісс.

— Так, іще лялька, яка прикрашає вашу компанію своєю присутністю! — із злістю сказала Діна. Але опанувала себе та провадила зовсім іншим тоном, без надривної ноти: — Ти знаєш, що я справді люблю вас усіх, і в жодному разі не бажаю з вами розлучатися. Але… інколи цього замало. Ти розумієш? Мені хочеться жити разом з ним повний день, а не лише час від часу приходити в гості!