Розділ 12-2

— Годі сперечатися, — попрохав брат Наум. — Я не можу похизуватися шляхетністю роду, але всі мої родичі були добрими християнами та чесними трударями. Тим не менш я сподіваюся отримати руку панни. Бо порад свого Свічада Правди вона слухається більше ніж тітоньчиних застережень. Кінець кінцем, це її посаг від батька! Тобто батько благословить будь-яке рішення, яке Лукіміна прийме за допомогою Свічада та свого серця. Я завтра ж піду до неї та погляну правді у вічі.

— Йди, хто ж тобі заважає, — вдаючи байдужих, відповіли сер Х’юберт та Едесь. — Швидко ж ти забув свій намір служити лише єдиному Богові.

— Нічого я не забув! — обурено видихнув брат Наум. — Може, це і є моє служіння. Бог є Любов!

— Звичайно, — згодився Едесь. — Але навпаки — не завжди. Тобто, не всяка любов то — Любов.

— Я все одно піду та скажу їй усе! — вирішив брат Наум.

— Хай щастить у ратному двобої, зброєносцю, — побажали йому друзі-суперники.

*****

Борис нарешті повідомив про всій приїзд, а значить і про готовність до вирішальної битви. Він обрав своїм днем останню суботу жовтня, а місцем освічення — великий парк в самому центрі міста, з маленькими бронзовими пам’ятниками, фонтанчиками та з алеями вкритими золотими доріжками багатих осінніх килимів у кленових зірках.

Діна в легкому червоному плащі, стягнутому в талії, та у високих червоних чобітках на високому підборі, сама здавалася яскравим осіннім листком, підхопленим вітром, коли стрімко пройшла алеєю парку назустріч високому чоловікові у темно-коричневій шкіряній куртці, який, мов дерево з кучерявою кроною, стояв на розі алеї. Але це був, мабуть єдиний випадок, коли листок восени летів не від кремезного дерева, а до нього.

Борис узяв її під руку. Вони довго ходили, гуляючи парковими доріжками, тішилися красою навколишньої сонячної, але вже прохолодної днини, ясною нестерпно-синьою блакиттю неба та м’яким шурхотом палого листя у них під ногами. Діна розповідала, як пройшла її остання презентація якогось вельми важливого для неї дизайнерського проекту. Борис усміхався, милуючись її жвавим обличчям і зграбною стрункою фігурою. Сам він говорив мало, переважно слухаючи її.

Потім вони сиділи на лавочці біля фонтану й дивилися на двох маленьких дівчаток десь п’ятирічного віку, які зосереджено збирали дуже великі букети з різнокольорового кленового листя.

— Ти так само любила гратися в дитинстві? — спитав Борис.

— Так, — Діна кивнула та всміхнулася, згадавши цю безтурботну пору. — Але я любила ще й викладати з листя великі мозаїчні картини.

— Майбутній дизайнер! — з розумінням підхопив Борис. Потім замислився і сказав обережно: — Діночко, а тобі хотілося б мати дітей?

— Так, звичайно… колись, — відповіла вона не відриваючи погляду від захоплених справою малят. — А тобі?

— Не можу сказати, що завжди про це мріяв, — чесно відповів Борис. — Але останнім часом замислювався. Так, мабуть, це дуже хвилює дивитися на свою дитину та думати, як… як вона схожа на матір, — пошепки промовив він, сам не чекаючи від себе такого. — Розумієш, я уявив, дивлячись на цих малят, що в нас… тобто… ну, тобто, чомусь я уявив, що це була б дівчинка, — пояснив він.

— Я розумію. — Діна повернула лице до нього. — А жінки частіше собі уявляють хлопчиків, — сказала вона, ніби жартома, але трохи з викликом.

— Хай був би й хлопчик, — тихо погодився Борис. — Але для цього потрібні кілька умов.

— Наприклад?

— Наприклад, вирішити, де ми могли б жити, якщо ти б вийшла за мене заміж, — сміливо повів Борис, вже не озираючись назад. — Зважаючи на мою роботу, мені нелегко переїхати сюди назавжди, але ти, мабуть, не збираєшся полишати столицю?

Діна хитнула головою, слухаючи дуже уважно.

— Та визначити, коли буде весілля. Його я все ж таки пропоную провести у мене вдома, бо я повинен познайомити тебе з ріднею, та й ти маєш знати свою нову сім’ю. Або перед весіллям трохи пожили б у нас, десь з тиждень, тобі та моїй матусі цього цілком вистачило б, щоб зрозуміти, що ви рідні душі, а потім приїхати сюди, та гуляти весілля усім разом. Не найбучніше, але пристойне, десь на сто-двісті гостей. Більше, я думаю, ми не витерпимо. Та й насамкінець, не завадило б з’ясувати, чи любиш ти мене настільки, щоб вийти заміж?

— А ти мене? — тихо спитала Діна.

— Я думав, це зрозуміло, — з легким подивом відповів Борис. — Але якщо тобі потрібні слова, то так, звісно, люблю.

Діна з сумнівом посміхнулася.