Розділ 12-1

— …плачемо, — закінчив прислів’я Улісс. — Цілком згоден. Та й у разі провалу корисно мати умови для м’якого відступу. Начебто не дуже й хотілося.

— Так… — Верислав замислився про власні плани відступу та трохи затягнув паузу. Улісс відразу ж щось відчув.

— А сам ти що на цей випадок придумав? — спитав він так, що Верислав зрозумів, відповіддю "нічого" підозри вже не розвіяти.

— Нічого, — все ж таки сказав він. — Нічого, Уліссе, якось переживемо. А ти знаєш, що забув у мене щоденника? Того, з нашими історичними двійниками.

Тепер пауза повисла на тому боці телефонного зв’язку.

— Не забув, — глухо відповів Улісс, так що друг навіть не одразу розібрав слова. — Не забув, а залишив. Вивчай, якщо хочеш. Добре, бувай, я не можу більше розмовляти, до мене прийшли.

— Бувай, — трохи розгублено промовив Верислав, вже чуючи короткі гудки.

Того ж вечора він заходився читати щоденник. До цього він гортав сторінки кілька разів, з якимось трохи забобонним острахом відкладаючи читання відповіді Лукіміни своїм гостям. Але Улісс казав правду, щоденник тіточки Леонідії уривався саме на тому місці, де панна повинна була дати остаточну відповідь. Написане стосувалося самих освічень та тієї угоди, яку уклали троє чоловіків між собою.

"Не треба вже так старанно наслідувати історію, — вирішив Верислав сам для себе. — Боронь Боже, щоб у нас вийшло так само…"

*****

…Після того, як подругу Лукіміни панну Мартусю Карельо просватали за поважного німецького графа, а до панни Акіліни приїхав брат, який вже торік намагався здобути прихильність Лукіміни, відвідував її вечори, та отримав жорстку відмову, обидві подруги якось раптово втратили можливість відвідувати товариство у домі Лісовських. Лукіміні тепер доводилося самій розважати панство, але вечори від того не згубили своєї привабливості ні на йоту.

Вельможні пани займали місце один одного, а троє "незаконних" претендентів, тобто Едесь, сер Х’юберт та брат Наум залишалися постійними й бажаними гостями у вітальні прекрасної панни. Здається, вона й справді надавала їм перевагу од усіх інших, та, імовірно, це відбувалося через їхню відмінність від усієї чітко вишикуваної когорти претендентів. Лукіміна чула від цих трьох постійно слова кохання, як і від інших, але почувала себе з ними вільною, не зобов’язаною вислуховувати та оцінювати їхні почуття.

Її навіть трохи ображало те, що ці троє не нудьгують і без неї, у власному товаристві. Такі несхожі на перший погляд, проте у них виявилося багато спільних інтересів, окрім кохання до однієї дівчини. Користуючись тим, що живуть брат Наум та сер Х’юберт у тому ж будинку, що й дама його серця, Едесь частенько гостював у їхніх апартаментах. Вони влаштовували власні зустрічі, переважно в обідню пору та дружньо обговорювали шанси один одного на руку та серце прекрасної дами, розуміючи, до речі, що в них вони чи не найменші з-поміж усіх претендентів.

— Мене, наприклад, вона просто аж надто добре знає, — казав Едесь. — Мені не ввести її в любовну оману. Якщо покохає, тобто зрозуміє, що вже кохає, то я навіть не знатиму, плакати мені чи сміятися.

— Чому так, друже? — здивувався брат Наум. — Хіба ти не зрадієш?

— Не певен. Я хочу їй щастя. А зі мною… я не зможу надати своїй дружині жодного престижного становища у вищому світі. Панна Лісовська — то як звучить?! А пані Сташевич то зовсім інша музика.

— Тебе турбують гроші? — спитав брат Наум (за час свого товаришування всі троє вже перейшли на "ти"). — Але ж панна Лукіміна така багата, що вистачить і на двох. Головне, ти — шляхетного походження.

Едесь схилив голову, але це не був жест згоди.

— Так, дуже шляхетного, — ледь чутно сказав він. — Наполовину.

— По батькові? — раптово здогадався сер Х’юберт.

Тепер вже Едесь ствердно кивнув.

— Це гірше, — після паузи визнав сер Х’юберт. — Якщо без вінчання. Але, здається, панна здатна відкинути умовності.

— Це так здається, — жорстко відказав студент. — Доки ми за одним столом. Але навколо її дому, на жаль, не пустеля. А самі ви, схоже, не в першому поколінні лицар?

— Помиляєшся, — спокійно заперечив сер Х’юберт, — саме в першому.

— Он як? — Едесь здивовано підвів брови. — А опікунка Лукіміни про це вже знає?

— Я цього не приховую.

— Даремно. Панна вільна у своєму виборі, але порад близьких все ж дослухається.

— То й що? — з викликом запитав сер Х’юберт.

Поет всміхнувся.

— Хіба я сказав, що це неодмінно вплине? Просто попереджаю.